Розділ 87 Пробити бетон

Стіни здригались. Сховище гуділо, немов серце перед останнім ударом. Павло стояв посеред командної кімнати, тримаючи автомат з останнім магазином. На лобі — піт, на губах — сухість пороху. У зіницях — віддзеркалення ламп, що мигтіли тривожним світлом. Кожен звук зверху — мов крок самого сатани. Мисливець ішов.

> 07:44…

07:43…

07:42…

Термінал продовжував відлік. Без емоцій, без жалю.

Павло стиснув зуби. Його щелепа боліла, але це тримало його у реальності.

Глухий гуркіт вентиляцій, тріск проводів у стінах, як шепіт примар. Радіохвилі були мертві. Кіра не виходила на зв’язок. Він чув тільки власне дихання — і те, як б’ється серце.

Цей звук — як відлік життя.

> Кіра… де ти… — майнула думка, але одразу ж була відкинута. Зараз — тільки дія.

Раптово — удар. Такий сильний, що з бетонної стелі обсипалась стружка. Тріщини пішли по арматурі, ніби кістки під ударами молота. Броньовані двері вигнулись всередину.

Павло кинувся за укриття — за зламану панель управління, поруч із якою колись снідали разом з Теслею. Це вже було інше життя. Інше "до".

Ще один удар — ТРІСК.

Метал затріщав, як шкаралупа. І тоді він увійшов.

---

Мисливець.

Його постать затьмарила дверний отвір. Високий, масивний, як скеля, обгорнута металом. Екзоскелет із кістяних пластин, спаяний з органічними волокнами. З нього ще йшов дим — не пара, не технічна — м’яке випарювання крові, чужої, недавньої.

Обличчя було сховане під чорним шоломом. Зсередини лунало тонке, мерзотне жужчання, ніби мухи в банці — електронне бурмотіння машинної ненависті.

— Павле… — пролунало. Голос був цифровий. Але з тією зловісною інтонацією, яку він колись чув у нього живого. Щось у ньому — було рване, обірване, майже людське.

Павло стиснув зброю.

— Ти не мав дійти сюди. Всі твої — тіні. І ти сам — помилка, механічно сказав Мисливець.

Павло облизав пересохлі губи.

— Може… — відповів. — Але ця помилка вбила твоїх братів. І тебе вб'є теж.

Вогонь.

Автомат загарчав. Постріли били з глухим ехо. Кулі впивались у броню Мисливця і рикошетили, як краплі дощу об камінь. Павло стріляв по очах, по грудях, у суглоби — нічого.

Мисливець йшов. Повільно, впевнено. Як тінь смерті. У його кроках не було поспіху. Бо він не вірив, що може програти.

Павло кинув гранату.

Вибух.

Стіни затремтіли, пил здійнявся, вогонь прокотився хвилею. Але коли дим розвіявся — він стояв. Трохи обгорілий, але ще цілісний. Мов сам демон, що виніс бурю. І — тепер став швидшим.

> 06:12…

— Ще п’ять хвилин… — прошепотів Павло. У горлі — гіркий метал.

---

Бій.

Павло кидав усе, що мав. Крісла. Труби. Навіть вогнегасник.

Стріляв. Влучав. Але ефекту — нуль. Мисливець з кожним кроком відрізав шлях до втечі.

Павло встиг натиснути на технічний перемикач — перегрів генератора. Якщо це не спрацює — вони згорять тут обидва.

Світло заколихалося, змінюючи частоту. Поля запалали іскрами. Стіни почали дрижати.

— Готовий загинути? — з-під маски пролунав майже лагідний шепіт.

— А ти — програти? — хрипло відповів Павло і натиснув другий тумблер. Ланцюг замкнувся.

Тиша.

На мить — ніби час спинився.

---

Раптом — рух.

Мисливець рвонувся вперед. Павло відчув його тінь, замахнувся прикладом, але тіло вже не слухалось. Мисливець здійняв руку — удар...

— НІ! — крикнула чиясь інша, справжня, жива істота.

Клинок.

Гострий, блискучий, мов полум’я. Удар у шию ззаду — між пластинами.

Мисливець заточився, затремтів. Його тіло загуділо, як розірвана турбіна. Павло впав, вдарився плечем об бетон. Живий. Ще живий.

Перед ним стояла вона.

---

Кіра.

Закіптюжена, з розбитою губою, але пряма, як сталь. В її руці — гібридний ніж. Обличчя не змінилось. Але очі — інші. Повні болю, спогадів і нещадної волі.

— Я ж казала — ми знайшли обхід… — мовила вона. Її голос тримтів, але не тіло.

— Ти мав лишитися живим. Інакше цей світ — просто ще одна порожнеча. Як для мене.

Мисливець заточився, його система давала збої. З броні сипались уламки, парувало. Він впав на коліна, спробував підвести руку, але рух обірвався. Його останній погляд — порожній, як небо після бурі.

Тиша.

> 01:03…

— Відкат системи завершено, — пролунало в навушнику.

— Ядро-3 втрачає контроль. Повний цикл зупинено. Ти вижив, Павле.

---

Він сидів на бетоні. Серце ще калатало, як двигун на межі вибуху. Його долоні тремтіли. Він обережно торкнувся плеча — живий. І все ще людина.

Кіра сіла поруч. Її дихання було глибоке, хрипке, але наполегливе. Вона поклала ніж на підлогу — з того леза ще капала чиясь отрута, так виглядала кров Мисливця.

— Це все? — спитав Павло. Його голос звучав ніби чужий.

Кіра похитала головою.

— Цей раунд— так. Але не останній.

---

У коридорах щось знову поворухнулось. Не голос. Не кроки. А відлуння.

Можливо, світ не врятований. Можливо, це тільки затишшя перед бурею.

Але для Павла — це була перемога.

Живий.

З нею.

І ще є час.