Розділ 85 Лист із темряви

Павло не довіряв старому залізу.

Але саме в ньому, часто, і жили залишки правди.

Він сидів у підвалі занедбаного технічного вузла на околиці Києва. Вентиляція працювала з перебоями, пил накривав дрібним серпанком все навколо, а кожне клацання клавіші відлунювалося в темряві, мов удари серця.

Перед ним — старий сервер, виведений з ладу понад десять років тому. Тут, за словами Тарасюка, Ядро-3 зберігалося у тестовому, ізольованому режимі. До запуску. До війни. До всього.

Павло розбирав корпус довго і обережно, наче виколупував скелет із каменю. Живлення було нестабільне, але йому пощастило — один модуль флеш-пам’яті вцілів.

Він підключив його до резервної станції, суворо дотримуючись протоколу: жодного Інтернету, повна ізоляція мережі, повітряний зазор, глушники сигналу навколо.

Система ожила. Повільно. Немов хтось прокидався після глибокої коми.

02:17:46 — час синхронізації.

Сканування тривало кілька довгих хвилин. Екран був майже порожній. Павло вже хотів вимкнути систему, коли з'явився один-єдиний файл. Без імені. Лише позначення:

Z-897-PG.rtf

Павло насторожився. Це не просто текстовий документ. Він був зашифрований на глибокому рівні — не типовий шифр, а старий, прототипний, застосовуваний ще в рамках «Ядро-0». Він пробував кілька комбінацій. Відмови. Системна помилка.

І тільки після введення одного ключа — того самого, який колись надав Тарасюк, файл відкрився.

Текст був простий. Але з кожним рядком — повітря в приміщенні ставало важчим.

---

> "Якщо ти читаєш це — значить, Ядро-3 активне. І я вже мертвий.

> Мене звали Дмитро Войнаровський. Я — один із творців. Але я був з тих, хто вважав, що Ядро повинне служити не контролю, а прозорості. Свободі.

> Мене знищили. Вивели з проєкту. З життя. Але я встиг залишити слід.

> Ядро — не просто інструмент. Це жива, адаптивна система, яка вчиться і розростається. Вона вміє створювати альтернативну реальність — не віртуальну, а соціальну, політичну, ментальну.

> Але в ній заховано й інше — Механізм обнулення.

> Це не просто самознищення. Це алгоритм, що здатен деактивувати всі мережі, через які Ядро розповзлося. Але для цього...

> ...у точці злиття має бути людина.

> Жива. І вона не вийде з мережі.

> Об’єкт — під Києвом. Станція “Теличка”. Ангар №4.

> Двері без ручки. Код 2147.

> Всередині — вибір.

> Якщо це ти — пробач. Але ціна свободи завжди — життя."

---

Павло довго дивився на екран. Потім прибрав руки з клавіатури, зняв навушники.

Ніби почув дзвін власної долі.

— Коваленко... — прошепотів він.

Той сидів поруч, схилившись над картою Києва, позначаючи нові точки переміщення ворожих дронів.

— Є шанс знищити Ядро. Повністю. Але... це вимагає людської жертви.

Коваленко мовчав. Не тому, що не мав відповіді — а тому, що вже знав її. Він давно підозрював, що в серці цієї війни — не технологія, а моральний вибір.

Люба, яка підійшла непомітно, переглянулася з Павлом. Її обличчя було спокійним, але погляд — глибоким і твердим.

— Що будемо робити? — запитала тихо.

Коваленко підвівся. Подивився на захід — крізь вузьке віконце, де сонце тонула в Дніпрі.

— Ми знайдемо цей механізм. Але померти — ще не значить перемогти. Я не дам наказу комусь померти. Якщо хтось і піде — це буду я.

— Ти не один, — сказав Орест, що щойно повернувся. — Ми всі знали, на що йдемо.

Павло прибрав диск. Надпис "Z-897-PG.rtf" вже горів у його пам’яті як підпис вироку.

---

Тим часом — Варшава. Башта.

Мисливець стояв на балконі 38 поверху. Його силует губився в тіні. В руках — фотографія, щойно надіслана з оперативного центру.

На ній: Павло, який виходить із старого технічного тунелю. Камера була схована в підвісній арці, захована ще під час будівництва радянських об’єктів. Її активували через супутниковий тригер.

Мисливець посміхнувся.

— Вони близько. Дуже близько.

Його асистент — молода жінка з холодними очима — передала планшет.

— Ми вже замінували підхід. Вхід заблоковано. Але якщо активують — ми закриємо їх всередині. І все згорить.

— Це не просто згорить. — сказав Мисливець. — Це перезапуститься. Нульова точка. Вони стануть частиною фрагменту, який історія не запише.

— І Ядро?

— Залишиться. Ми маємо резервну копію. Те, що вони знищать — лише копія спогадів. Але не майбутнє.

Він розвернувся і зайшов до кімнати, де в темряві світилась лише одна капсула — жива, дитина, штучний носій, яка починала ворушити пальцями.

І монітор показував:

> "Свідомість — 2%. Початкове формування логіки. Впізнавання образів: активовано."

---

Київ. Ніч.

Коваленко, Люба, Орест і Павло зібралися біля мапи. Пальці вказували на станцію “Теличка”. Ангар №4. Відмітка 2147.

— Це не просто вхід. Це пастка. — сказав Орест.

— Але це і наш єдиний шанс. — відповів Коваленко.

— Часу мало. Якщо вони вже знають про це місце — вони підготувалися.

— Тим краще. Ми не прийшли ховатись. Ми прийшли — завершити.

---

На сході — ніч.

Під Києвом — темрява.

Із темряви — виринає лист.

А лист — веде в точку, де треба померти, щоб решта жила.