Розділ 83 Втечя з ядра

Сирена ревіла, мов поранений звір.

Миготливе червоне світло заливало підземний зал ЯДРА-3. Стробоскопічні спалахи змінювали реальність: то капсула з дитиною здавалась благословенням, то — чимось диявольським. Навколо кожен термінал ожив, наче гніздо ос, що його потривожили.

Коваленко, зціпивши щелепу, притиснувся до панелі. Його вуха ловили кожен звук — клацання замків, електронне дзижчання, кроки броньованих черевиків, які наближалися.

Павло витирав піт з чола, його пальці летали по клавіатурі, вводячи команди з бездоганною точністю.

Орест тримав зброю напоготові, прикриваючи двері — ті, що от-от вибухнуть.

— План Б? — стиха промовив Орест.

— Є лише план П. Прорив. — відповів Андрій, поглядом шукаючи шлях до втечі.

---

За їхніми спинами капсула з дитиною повільно наповнювалася паром. Вентиляційна система відреагувала на тривогу. Хлопчик не прокинувся, але обличчя його змінилося. Немов чув усе. Немов передавав їм сигнал: «Час іде. Я вас чую. Рятуйтесь.»

— Він... дихає частіше. Реагує. — прошепотів Павло. — Не можна, щоб вони до нього дісталися.

— І не дістануться, — твердо промовив Коваленко.

Він нахилився до пульта Павла:

— Аварійний маршрут?

— Команда “Ехо-13”. Активую.

Пальці Павла ввели послідовність.

> RUN: ECHO_13_OVERRIDE

Accessing auxiliary infrastructure channels...

Confirmed.

Time to auto-lockdown: 120 seconds.

— Є. Нижній шлюз відкрито. Але в нас лише дві хвилини.

Позаду залунали вибухи. Двері позаду розлетілись. Пил. Крики. Черевики важко гупали по металу.

— Пішли! — крикнув Орест, вже стріляючи в напрямку дверей. Кулі, які виліітали з його автомата з глушником зривали штукатурку й лягали щільними трійками.

---

Технічний тунель виявився не просто вузьким — він був клаустрофобічним. Стіни замкнулись, ніби ковтнули їх. Лампи над головами рідко тм'яно світили. Повітря пахло пилом, озоном і старим металом. Кожен крок лунав, немов крик.

Вони не йшли — повзли, втиснуті в простір, де плечі ледь розходились. Орест ішов першим, зі зброєю напоготові. Павло притиснув ноутбук до грудей. Коваленко йшов останнім — постійно озираючись.

— Шлях веде вниз, до старих дренажних комунікацій. Якщо пощастить — вийдемо до ліфтового блоку. — бурмотів Павло, більше собі, ніж іншим.

Минуло майже десять хвилин повільного руху. Потім — решітка.

— Павле, твоя черга. — мовив Коваленко, прикриваючи його.

Павло витягнув мікрорезак, запустив плазмову дугу — і вже за секунду метал капав, як свічка.

Вони ввалились у технічне приміщення — забуту кімнату з силовими панелями та покинутим обладнанням. У кутку — старий ліфт, обгорілий, але активний.

— Дай мені хвилину. — Павло знову ліг у проводку. — Вони змінили код, але поспішали. Це аматори.

Тишу порушував лише брязкіт металу десь унизу. Їх шукали. Йшли по гарячому сліду.

— Поспішай. — Орест крутив пістолет у руках.

— Ось воно! — раптом зрадів Павло. — Код “1979KTA”. Запускаю!

> ACCESS GRANTED.

ELEVATOR ONLINE.

Ліфт здригнувся, зашипів — і пішов угору.

— Пригнись! — вигукнув Орест.

Кулеметна черга прошила стіну в шахті просто над ними. Пил і уламки бетону посипались у кабіну. Хтось уже здогадався, куди вони направлялись.

— Ми мусимо зникнути. Не просто втекти — стерти будь-який слід. — сказав Коваленко. — Зараз ми не люди. Ми тінь.

---

Ліфт зупинився.

Перед ними — ангар. Але не той, з якого вони заходили. Тут усе було інше: старі конструкції, пилові промені крізь вікна, тільки тиша. Бічна стіна — зруйнована. З-під неї — бетонний колектор, який вів у темряву.

— Це дренаж до Дніпра. — Павло перевірив GPS-фіксацію. — Старий водозлив. Нам пощастило.

— Усі в воду. — коротко скомандував Коваленко. — І без шуму.

---

Темрява. Холод. Вода.

Потік був крижаний. Глибина — по груди. Їх тягнуло вперед. Кожен крок — мов битва. Але вони йшли.

Через хвилину колектор вивів їх до отвору в бетонній стіні. Вони виповзли на берег — за пів кілометра від музею.

Над головами — зорі. Нарешті — небо. Вільне.

І там, на асфальті старої набережної, стояла Люба.

Коли вона побачила їх — скинула навушник і вибігла назустріч.

— Я думала… — голос зірвався.

— Ми живі. — тихо мовив Коваленко, падаючи на сидіння в мікроавтобусі. — Але тепер вони знають, хто ми.

Павло передав йому зворотну карту доступу.

— Ядро слухає тільки тебе. Ти — його пароль. Ти — його совість.

Коваленко довго дивився на карту.

Потім — вгору, на небо.

— Ми не просто втекли. Ми почали війну.

---

Мікроавтобус зник у темряві.

А під землею, в залі ЯДРА-3, дитина відкрила очі.