Розділ 82 Під ангаром

Теличка. Київ. Музей авіації.

Хмари нависли над бетонними полями, ніби наважились опуститися нижче, щоб поглянути на старі літаки, що давно втратили здатність літати. «МіГи», АНи, навіть розібраний Ту-134 — мовчазні свідки минулої епохи. Серед іржавого заліза, покритого мохом і пташиним послідом, віяло безнадією. Але саме тут, у цьому іржавому забутті, билась пульсація нового ядра.

Ніхто не здогадувався, що під ногами — не просто музей, а живе серце таємниці, здатної змінити історію.

— Ангар №4. Без ліхтарів. Без розмов. — тихо наказав Коваленко, озираючись. — Люба, залишаєшся в авто, пильнуй ефір. Якщо щось — три коротких сигнали, не більше. Пам’ятай, ми тут як тінь.

Троє чоловіків вийшли з мікроавтобуса та розчинилися в тіні конструкцій. Сіро-зелений камуфляж під куртками, приховані бронежилети, пістолети, глушники — усе мовчало, як і вони. Навіть вітер, здавалося, спинився, щоби не зрадити їхній крок.

Поруч із Коваленком ішов Павло — блідий, зосереджений, із ноутбуком у спеціальному захисному футлярі. За ним — Орест, колишній військовий, мовчазний, мов камінь, але з очима, що постійно шукали загрозу.

Навколо — лише закинуті конструкції й мовчазна велич минулого.

— Ось тут. Боковий вхід. — Орест кивнув на залізні двері. Вони були злегка відкриті, як і казав Тарасюк, але поверх них — сліди зварювання. Світловий шов ще зберіг залишки тепла. Сюди приходили нещодавно.

— Дві хвилини, і ми всередині. — прошепотів Орест, витягнувши термозріз — пристрій, що розплавляв метал без іскор. Тиша була критичною.

Двері впали м’яко.

Всередині — холод і пил. Ангар, як ангар: бетон, уламки гвинтів, перегнилі дроти, запах старої оливи. Та Коваленко зупинився раптово біля плити, що, здавалося, нічим не відрізнялася від інших. Він став навколішки, провів пальцем по краю — і відчув металевий шов, захований під шаром бруду.

— Тут. — його голос злегка тремтів. — Під цією плитою — прохід.

Орест допоміг зняти маскувальну кришку. Відкрився тунель — бетонний циліндр, з металевою драбиною, що йшла вглиб, немов до центру Землі. Знизу війнуло вологим холодом.

— По одному. Без шуму. — Коваленко почав першим.

---

Підземелля. Цивільний об'єкт №404.

Тунель йшов у глибину на кілька десятків метрів. На стінах — розетки, індикатори, кабелі, сховані в армовані кожухи. Світло вмикалося автоматично, раз на кожні десять метрів, лише коли хтось наближався. Це була технологія вже не радянська — модернізована, нова, навіть інтимна.

— Це… схоже на лабораторію. Але не наукову. Більше — як тюрма. — прошепотів Павло. — Тут щось приховували. І ховали довго.

Вони дійшли до масивних дверей зі зчитувачем. Павло витягнув картку, яку добули в Тарасюка. Пропік.

Шшшш… Двері повільно розійшлися. Перед ними — зал розміром із футбольне поле.

У центрі — капсула, прозора, під’єднана до десятків кабелів. Її оточували генератори, криптопульти, шифрувальні панелі, сервери — мов нервові вузли якогось кібернетичного тіла. Все працювало. Тихо, мовчки, ритмічно.

А всередині… дитина.

---

Хлопчик років десяти. Світле волосся. Тіло майже нерухоме. Лише легке дихання, синхронне з пульсацією капсули. Очі заплющені. На шкірі — тонкі сенсорні нитки.

Орест завмер. Навіть Павло затремтів.

— Це не ШІ. Це не просто алгоритм. — прошепотів Павло, дивлячись на екрани. — Це… людина. Біоінтелект. Живий процесор. Мозок, інтегрований у систему.

— Він не згенерований. Його… або виростили, або викрали. — додав Андрій.

— Серйозно? Використовувати дитину як інтерфейс? — Орест зціпив щелепу.

— Це не інтерфейс. Це і є ЯДРО-3.

---

Павло вже сидів за пультом, зламував рівень за рівнем. Sweat drip from his temples.

— Якщо я правильно читаю… до капсули веде лише один маршрут віддаленого контролю. Я можу його обірвати й призначити новий ключ. Але лише один раз. Потім вона заблокується на новий протокол.

— Тоді ми повинні зробити вибір зараз, — сказав Коваленко, наближаючись до капсули. — Знищити не можна. Врятувати не встигнемо. Але змінити її курс — можемо.

---

Сигнал тривоги.

Червоне світло мигнуло на екрані. Хтось відкрив зовнішній люк.

Павло миттєво витягнув пістолет. Орест заскочив до укриття.

— Їх щонайменше шестеро. До п’яти хвилин — тут. — зірвався голос Ореста.

Коваленко поклав долоню на скло капсули. Хлопчик здригнувся. Чи то вві сні, чи то… почув.

— Ти не винен. І ти — не річ. Пробач нас, що ми тебе не врятували раніше. Але зараз — ми даємо тобі вибір.

Він увів ключі:

> USER: KOVALENKO_1

> ACCESS ROUTE: DELTA_23

> AUTHORITY CODE: FREEDOM_777

Павло натиснув кнопку:

> «Локальний контроль активовано.

> Віддалений доступ — заблоковано.»

Капсула мигнула. Пульс змінився. Хлопчик раптом зашепотів крізь сон — не слова, а цифровий шум. Сервери здригнулись.

— Все. Ми переключили систему. — Павло втер піт. — Тепер тільки ми можемо його розбудити.

— І тільки якщо матимемо совість.

---

У дверях лунали важкі кроки.

Але вони вже зробили своє.

Коваленко підвівся:

— Тепер у нас є союзник. Не машина. Людина. І ми маємо лиш одне завдання — захистити його.

---

Продовжимо в Розділі 83?

Є кілька потужних варіантів продовження:

Втеча через альтернативний тунель, під обстрілом

Паралельно: хлопчик у капсулі починає «прокидатись», спілкується подумки

Команда «Інтегру» намагається зламати повернення контролю

Поява зрадника серед своїх

Як хочеш — я вже заряджений.