Розділ 81 Тінь в Києві

У великій грі завжди є той, хто грає в тіні. І найнебезпечніші ходи — тихі.

Його звали Роман Мельник. Колись — журналіст-розслідувач, потім — аналітик урядових стратегій. А нині — людина, яку «Інтегр» включив до категорії «втрата надійності. Підозра в ідеологічному дрейфі».

Формально — консультант. Неформально — вогник у темряві, що готував диверсію в самому серці системи.

---

Коли Коваленко запропонував усім піти в підпілля, Роман залишився. Добровільно.

— Це божевілля, — сказав Андрій. — У Києві почалося полювання.

— Інформаційна війна потребує своїх диверсантів, — відповів Роман. — Я знаю, де болить. І маю борг.

Він не був героєм у класичному сенсі. Сивіюче волосся, зморшки біля очей, втомлена постава — але голос мав сталевий. Він знав, що за правду доводиться платити. І що іноді — платиш не собою.

---

Київ. 10:42 ранку.

Хмарочос «Інтегру», 47 поверхів скла й сталі, здіймався над містом, як обеліск нового порядку. Під ним — три рівні підземних тунелів і сховищ. На даху — станція супутникового зв’язку, позолочена логотипом корпорації.

Всередині — біла, стерильна естетика. Тиша, мов в музеї. Все — від кроків до кавових машин — контролювалося алгоритмами.

Роман ішов крізь хол, тримаючи в руці чорний планшет. Його картка досі діяла — він це перевірив вночі. Система ще не викинула його з периметра. А значить — шанс був.

У його кишені — пристрій, розроблений в Карпатах. Флеш-модуль із обчислювальним отруєнням. Код «Дельта». Ключ до вразливості Ядра.

— Пане Романе! — охоронець біля ліфта підморгнув. — Нарешті повернулись?

— Віддалена робота, — коротко відповів той.

Палець натискає кнопку «-2». Внизу — серверна кімната, що тримала алгоритми, які керували медіапотоком, соціальною поведінкою, споживчими реакціями. Саме там мешкала мозкова тінь Ядра.

---

-2 рівень. Темрява, неонові стрічки, блимаючі сервери.

Роман увійшов до кімнати з ідентифікаційною карткою, що досі підтверджувала його допуск. Внутрішній протокол ще не оновив чорний список. Це було питання годин.

На дверях миготів напис:

> «Доступ: лише рівень Omega. Увійшов: R. Melnyk — 10:51:07»

Серце билося рівно. В руці — планшет, який активувався за біометрією. Він підключив пристрій до одного з локальних портів.

На екрані з’явився таймер:

4:59... 4:58...

— Після трьох хвилин — точка неповернення, — прошепотів він.

Його руки літали по консолі. Під його профілем — усе ще активним — він відкривав внутрішні протоколи, лог-файли, відсилав частину до зашифрованого дата-серверу на закордонному вузлі.

> «Фрагменти конфігурації ядра — експортовано.

Маршрути соціального впливу — експортовано.

Моделі персоналізації — порушено.»

На таймері: 1:09... 1:08...

— Головне — дестабілізувати. Не знищити. Вимкни дракона — він може повернутись. Але дозволить йом загризти себе — і все.

На останній хвилині — двері рипнули.

Роман навіть не обернувся.

— Пане Романе, перевірка доступу! — голос охоронця був сухий, з нотками напруги.

— Занадто пізно, хлопці, — сказав він.

Натиснув ENTER.

Пристрій у кишені засвітився. Потім — почав плавитись. Його мета була проста: залишити в системі саморозгортаючийся злам, що підривав фундамент Ядра — алгоритм формування «нормативного мислення».

---

У Карпатах, в укритті під скелею, екран мигнув.

> ✅ Код “Дельта” активовано.

🕒 Перепис системи розпочато.

⏳ Час до самовідновлення: 36 годин 11 хвилин

Люба вдивлялась в монітор:

— Він зробив це.

— І тепер у нас є півтора дня, — сказав Коваленко. — Ми маємо встигнути до ангару №4. Саме звідти ми завдамо фінального удару.

---

У Києві, Роман стояв між двома охоронцями. Його очі — спокійні. Наче людина, яка щойно скинула з плеч тягар.

— Ви зробили помилку, — сказав один із охоронців, знімаючи запобіжник з автомата.

— Ні, — відповів Роман. — Помилку зробили ви. Ви дозволили системі замінити вам сумління. Але сьогодні — я змусив її знову дихати. Принаймні — на годину.

— Вас судитимуть.

— Нехай. Але ви вже стали свідками кінця старого світу. І, можливо, врятували власну гідність. А можливо — ні.

Один із охоронців замахнувся прикладом.

У ту ж мить світло згасло.

Увімкнулась резервна система живлення. Але у сховищах Ядра щось тріщало. Алгоритм починав сумніватися. Він більше не був впевнений, хто тут головний.

Роман посміхнувся крізь кров на губах.

— Нарешті… трохи тиші.