Розділ 79 Тінь і світло

П’ятнадцять годин — не так багато для світу, що живе в ритмі хронік, але вічність для тих, хто пережив полум’я ангару №4. Пил ще не осів після їхньої втечі, але вони вже були далеко — не лише географічно, а й внутрішньо.

Високо в Карпатах, між диким смерековим лісом і вузькими серпантинами, лежало забуте село, а над ним, на кам’яній терасі — монастир, схожий на останню твердиню перед хмарами. Тут панувала тиша. Справжня. Не штучна, як у бункерах системи, а природна, в якій думки набирали форму молитви.

Саме тут вони сховалися — не як втікачі, а як ті, хто готується до останнього ходу.

Монастир прийняв їх, бо Арсеній, колись знаний як Rabb1t, вже давно змінив шкіру — з хакера, який колись зламав першу фальшиву систему виборів, на монаха, що тепер читав псалми в коді.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він, коли побачив Андрія Коваленка біля воріт. — Бо в кожній тіні має бути світло. І навпаки.

Андрій не відповів одразу. Його обличчя було втомлене, але зір — гострий. Він помітив, як спина Арсенія трохи зігнута, а пальці — все ще ті самі: рухливі, точні, звичні до клавіш, не чоток.

— У тебе є доступ? — спитав Коваленко, зупинившись біля старої дзвіниці.

— Є. Але тільки зсередини. Я колись допомагав створювати шифр «Ларіон». Він в основі архітектури Ядра-3. Тільки той, хто був поруч на початку, може вивести структуру. Я знаю, як.

У той же вечір монастир змінив свій ритм. Тиша залишилась — але це вже була тривожна тиша.

---

У підвалі старої бібліотеки, за дверима, які колись ховали фоліанти з церковними канонами, тепер гули сервери. Оксана зібрала обладнання з трьох областей: частини зі Львова, щось привезли з Києва, решту добули через давні контакти в Чернівцях. Це була не лабораторія — це був тимчасовий фронт. Електронна цитадель у світі молитви.

Люба сиділа перед головним терміналом. На екрані — ритмічна пульсація ядра. Серце цифрової темряви билось, мов чекало на виклик.

— Завантаження структури Ядра-3, — мовила вона, не піднімаючи очей. — Оболонка зашифрована на трьох рівнях. Починаю розшифрування.

Арсеній сів поруч. Повільно. Мов старий зломщик сейфів, що знову дістав інструмент. Він ввів код. Прості клавіші — GLAVNYY_KLYUCH.1999.

— Це був рік, коли я вперше зламав банківський реєстр, — прошепотів він. — Тоді я думав, що зламу світ — і стану богом. А зламав себе. Тепер — шанс віддати.

— Ну що, отче, — Жека простягнув термос із міцною кавою, — настав твій час трохи згрішити.

Арсеній усміхнувся. Його очі сяяли спокоєм.

— Грішити задля правди — не гріх. Гріх — мовчати, коли світ палає.

---

Глибока ніч. Гудіння системи, тіні від вентиляторів, що бились об стелю. У кутах — старі ікони, а під ними — маршрутизатори й криптозахист. Світло від моніторів розливалося, як свічки. Ніхто не спав.

— Що там? — спитав Арсен, сидячи на підлозі й чистячи автомат.

— Копіювання триває, — відповіла Люба. — Ми дісталися архіву під назвою «Скинія». Тут ключові зв’язки між політичними групами, міжнародними фондами і фінансовими центрами впливу. Ми не просто копаємося в бруді — ми ламаємо кореневу систему паразитів.

— Публікація? — уточнив Коваленко.

— Через TOR-мережу, частково — через darknet-злив, — уточнив Арсеній. — І найголовніше — ми підключили один закритий канал, через який урядовці надсилають свої аналітичні довідки. Завтра вранці половина верхівки прочитає власні імена в наших документах.

— Це буде війна, — буркнув Арсен.

— Вона вже почалась, — відповів Андрій. — Але зараз ми — не в тіні. Ми — у світлі. І тому їх це найбільше лякає.

---

На світанку дані вже текли в мережу.

Велика частина — через вузькі канали, приховано. Інша — з відкладеним запуском. Команда створила систему, яка автоматично дублювала і розсіювала файли на сотнях випадкових носіїв, відкриваючи їх лише при спробі знищення.

Там було все:

▪️ Імена високопосадовців, які ніколи не світилися на жодних діаграмах.

▪️ Мапи медіавпливу — як журналістика перетворюється на зброю.

▪️ Списки суддів, що виносили рішення по наказу.

▪️ Закриті доповіді про вплив зовнішніх корпорацій на внутрішню політику.

І… були ще записи голосів. Аудіофрагменти. Докази. Шантаж. Смерті, замасковані під аварії. Сповіді тих, хто вже не жив.

Коли Арсеній увімкнув один із них — там був голос, який Андрій не чув п’ять років. Це був Гордій Іванович, їхній колишній наставник, зниклий безвісти.

— Якщо ти чуєш це, Андрію… значить, ти дійшов. Не бійся. Вони — смертні. А істина — безсмертна. І вона на твоєму боці.

Коваленко довго не говорив. Потім підняв очі. В кімнаті було тихо. Лише вентилятори продовжували шепотіти, мов священики перед Літургією.

---

І десь там, далеко в столиці, в елегантному кабінеті на останньому поверсі скляної вежі, один з архітекторів Ядра-3 поклав слухавку.

— Вони активувались, — сказав він комусь в тіні. — Розпочинаємо фазу II.