Розділ 78 Протокол нуль

Марк стояв, немов тінь із іншого життя. Обличчя майже не видно — лише очі, які світилися холодним розумом і байдужістю. У його руці — не звичайна зброя, а імпульсний дестабілізатор, що тонко дзижчав, набираючи заряд. Це був не просто інструмент знищення. Це був інструмент забуття.

> Один постріл — і живе тіло ляже мертво.

Один імпульс — і система втратить пам'ять.

— Ти був хорошим, Андрію, — сказав Марк, повільно ступаючи вперед. Його голос був наче вирізаний з холодного металу. — Але твоє місце — в минулому. Ти вже не гравець. Ти — помилка в коді.

Коваленко зробив півкроку вперед, не відводячи погляду. Ні страху, ні вагання.

— Помилка — це ти, якщо ще здатен відчувати. Ми боремося за живе, Марку. А ти — за алгоритм.

І вибухнув рух.

Марк натиснув на спуск. Імпульс прорізав повітря, мов блискавка. Жека, що був ближче до Люби, встиг метнутись і затулити її щит-кейсом. Метал заіскрився, і заряд, рикошетнувши, вдарив у стіну, підпаливши дроти.

— Ковдра! — гукнув Жека, кидаючи кейс на землю. — Вогонь!

Полум’я миттєво охопило бік кімнати. Тривожні індикатори почали блимати, лампи миготіли.

Почалося пекло.

Арсен вистрелив тричі. Один постріл — у ногу, інший — у плече. Марк ухилився, ковзнувши за панель. Звідти — знову імпульсний заряд, і Коваленка відкинуло на підлогу.

Оксана схопила запасну гвинтівку, зайшла з флангу, але Марк передбачив. Постріл — її звалило з ніг, броня врятувала, але шок паралізував на кілька секунд.

— Затримай його! — крикнув Андрій, піднімаючись.

Люба тим часом — ніби не з цього світу. Вона сиділа перед ядром, її пальці зливалися з клавіатурою в єдину музику. Губи шепотіли цифри, коди, комбінації.

— Запускаю Mirror Protocol. Система почала клонування. Час до завершення — 58 секунд.

— Він нас не триматиме півхвилини! — озвався Жека, ховаючись за розбитою панеллю. — Нам потрібен ще час!

— Тоді купимо його! — рикнув Коваленко.

Він різко кинувся вперед. Удар плечем у Марка. Їхні тіла зіштовхнулися в блискавичному пориві. Вони впали. Кулаки. Лікті. Зуби, що стискали крик. У кожному — ненависть, але різна. Марк бив, мов професіонал. Коваленко — мов звір, якому більше нічого втрачати.

Удар у підборіддя. Кров. Потім — розворот. І Марк лежить. Тремтить. Але не говорить. Лише дивиться.

— Чому, Марк?! Чому ти пішов до них?! — ревів Коваленко, стискаючи його за горло.

— Бо в них — майбутнє, — просичав той. — А у вас — тільки спогади. Болісні. Хворі. Безпорадні.

Коли він це сказав, вибухнув пульт. Один із електричних блоків перегрівся. Стіна затремтіла. Вогонь охопив вентиляційний модуль.

> Час: 06:34.

Копіювання: 92%

До знищення — 3 хвилини.

— Все валиться! — закричала Люба, затуляючи обличчя. — Ядро ще не завершене!

Жека, палаючи зсередини від страху, підскочив до неї:

— Ризикуємо! Виймаємо! 95% — це краще, ніж нуль!

— Воно може зіпсуватись! — Люба тримала порт.

— А якщо ми здохнемо — точно нічого не буде!

Він вирвав флешку. Система затремтіла. Сервер видав тривожний писк, мов рана. З підлоги вдарило полум’я.

— Вихід! — закричав Арсен. — Аварійний тунель!

Коваленко відштовхнув напівпритомного Марка до стіни. Той вже не чинив спротиву. Мовчав. Тільки очі — порожні, ніби там вже нічого не залишилось.

Вони бігли.

Кожен крок — крізь дим, через жар, повз іскри та обвалені секції.

Аварійний тунель — вузький, як гортань підземного звіра, проковтнув їх. Сигнали ззаду зникли. Залишилось тільки важке дихання і свист надії у вентиляційних трубах.

---

Зовні. 04:12.

Світанок починав торкатися обрію. Серпанок зник. Місто дихало ще мляво, але по-новому. Ангар димів. Але сирен не було. Ніхто не прийшов. Бо ця система не мала господаря. Вона була самодостатня. Таємна.

Жека лежав на траві, тримаючи флешку в закривавлених пальцях.

— Ми це зробили?.. — прошепотіла Люба, задихана, втомлена, але жива.

Андрій стояв, дивлячись на схід. Сонце, повільне й помаранчеве, виходило з-за горизонту. Він не відповідав одразу. Потім сказав:

— Ми не перемогли. Але ми вибили їх із тіні. Тепер — у нас є шанс.