Розділ 77 Під підлогою

Ангар №4. Музей авіації. 03:46.

Ніч обгорнула місто мокрою пеленою туману. Вікна тремтіли від далеких ударів грому, ніби небо стискало кулаки в очікуванні вирішального ходу. Та головне відбувалося не зовні.

По той бік бетонного муру, серед металевих каркасів ангару, народжувалась операція, що могла зламати хребет системі. Якщо, звісно, її не зламає вона першою.

Андрій Коваленко, в броньованій куртці, ішов у другому ряду. Попереду рухався Арсен — мовчазний, зосереджений, з поглядом вовка, що відчуває небезпеку ще до того, як вона з’являється.

— Камери засліплені, сигнал глушиться, — шепнув Жека. — Можемо йти.

Він затискав у руці пристрій, схожий на телефон, але із саморобною антеною — продукт інженерного божевілля. Примітивний, але ефективний.

З тіні вихопилась Оксана, як завжди — точно за годинником. Знявши вентиляційну решітку, вона поповзла вперед, мов миша в старих підземеллях. Ще за часів СРСР цей музей був частиною оборонного комплексу — з тайниками, маршрутом евакуації й навіть «мертвою кімнатою», про яку знали одиниці.

Вузьким проходом вони вийшли до основної зали. Ледь освітлений простір, залізні балки, контури літаків під брезентом. Сховище історії, перетворене на арсенал майбутнього.

Люба пройшла по бетонний підлозі, намагаючись вловити відлуння металу. Її пальці ковзнули по плиті, яку не можна було відрізнити від решти — хіба що по магнітному резонансу, який вона відчула через сканер на браслеті.

— Тут щось є. Біометрія плюс магнітний замок. Без «ключа» не відкриється. І, скоріше за все, система прив’язана до одного користувача.

— Тарасюк, — тихо сказав Коваленко, витягуючи з кишені металеву пластину з QR-кодом. — Він знав, що ми сюди підемо. Знав, що все зведеться до серця системи. І залишив це.

Люба приклала пластину до панелі. Сигнал пройшов. Панель злегка піддалась, і повільно — мов щелепа старого звіра — підлога розчинилась, відкриваючи сходи вниз.

Під землею

Їх зустрів стерильний, білий простір. Металеві стіни, потужна вентиляція, повітря — наче у лікарняній операційній. Це не сховище — це працюючий об’єкт. Недавно обслуговуваний.

— Ядро, — прошепотіла Люба, вказуючи на чорну капсулу в центрі кімнати. — Yadro-3. Це — не просто сховище. Це один із серверів центрального обчислення. Або — копія. Або тінь. У будь-якому випадку — важливо.

— І ми всередині, — сказав Арсен, оглядаючи кімнату. — Значить, або вони нас не чекали, або ми вже запізнилися.

Люба відкрила ноутбук, під’єдналась до терміналу.

— Вхідний трафік зашифрований. Але дещо цікаве — тут є вивід на зовнішній хост. І, схоже, він передавав сигнал двічі на добу — о 04:00 та 16:00.

— Тобто через 14 хвилин наступне вікно, — уточнив Коваленко.

— Саме так.

Раптово — клац.

За їхніми спинами зачинилися важкі двері. Світло з біло-синього перейшло в червоне. З динаміків заговорив спокійний жіночий голос:

> — Вітаємо в зоні очищення. Порушення протоколу безпеки. Автознищення активу через 15 хвилин.

— Автознищення чого?! — вигукнув Жека.

— Всього. Приміщення, ядра, нас… — холодно констатувала Люба. — Це пастка. Вона активується, якщо сторонні пробиваються до ядра.

Арсен кинувся до дверей, але електронний замок вже горів червоним. Система не дозволяла зворотного виходу.

— Ми ще можемо встигнути щось викачати? — спитав Коваленко.

— Якщо зламати останній рівень авторизації. Або якщо…

Вона не встигла договорити.

З іншого боку тунелю з'явився силует. Чоловік у чорному, з капюшоном, у руці — щось між гвинтівкою й імпульсною гарматою.

Коваленко завмер.

— Марк…

Ім’я з минулого. Колишній побратим. Колишній друг. Колишній… людина?

— Ти все ще граєш у героїв, Андрію? — сказав Марк. Його голос був спокійний, наче вечірня проповідь. — Система — не твій ворог. Вона вже твій господар. А ти — просто затримка. Помилка.

— Якщо ти це називаєш порядком, то краще вже помилка, — відповів Коваленко, здіймаючи пістолет. — Ми не раби.

— Ви вже ними стали, щойно увірували в силу правди. Правда — не зброя. Вона лише віддзеркалення страху. А страх — це валюта мого часу.

— А Бог? — спокійно спитала Оксана. — Ти хоч згадав про Нього, коли продавав свій розум?

Марк поглянув на неї. І в його очах було щось глибше за лють — зневіра. Порожнеча.

— Бог не працює в реальному часі, — прошепотів він. — А система — працює.

Залишається 13 хвилин. Люба щось увела на панелі. Капсула клацнула. З-під неї висунувся другий блок — чорний, компактний, із зеленою лінією на кришці.

— Це резервне ядро, — прошепотіла. — Можемо забрати. Якщо дійдемо до виходу.

Коваленко дав знак:

— Готуйтесь. Доведеться битися.

Тут, у самому серці мертвого заліза, починався «останній раунд».