Розділ 76 Ті що в тіні

Київ зустрів його сирим вітром і заторами, як завжди. Хмари нависали над містом низько, ніби намагалися притиснути бетонні коробки до асфальту. Машини гули, не знаючи, куди їдуть. Люди квапились, не розуміючи, від чого тікають. Але Коваленко вже не чув нічого з цього. У його голові все давно перейшло в інший режим — режим бойової кімнати. Ні звуків, ні випадкових думок. Лише сигнали, задачі, пріоритети.

У Голосієво, на старому СТО, схованому між багатоповерхівками і парканами з колючим дротом, на нього вже чекала команда. Маленьке приміщення над майстернею, запах мастила, пил і холодні лампи денного світла. Все навколо виглядало як частина іншого світу — того, що лишився на поверхні. Але тут зібрались ті, хто вже давно пішов у тінь.

Четверо. І кожен мав свою війну.

Перша — Люба, позивний “Рішуча”. У неї були чорні коротко підстрижене волосся, татуювання зі скандинавськими рунами на передпліччі й погляд, який ніколи не кліпав. Хакерка, що зламала військову базу на спір із самим собою. Її тоді ледве не закрили, але Коваленко дав їй вибір. Відтоді вона стала незамінною. У цифрових мережах почувалася, як акула у воді — хижа, швидка, без емоцій. Її страхітливе вміння — читати код як мову людської душі.

Другий — Арсен, "Тихий". Колишній спецпризначенець, в якому було більше спокою, ніж у монаха. Він не любив говорити — та й не треба було. Все за нього казали рухи: точні, короткі, влучні. Його протез — надсучасний, виготовлений за особисті кошти в Польщі — дозволяв рухатись, як у кіно. Його бойовий досвід був глибший, ніж у більшості генералів, а бажання жити — загартоване в окопах Іловайська, де він втратив усе, крім себе.

Третій — Жека, позивний “Інж”. Худий, з рудою борідкою і кепкою, яку не знімав навіть уночі. Колишній інженер-електронік з оборонки, він пішов з роботи, коли побачив, що його розробки використовують не для захисту, а для контролю. Він міг під'єднатись до будь-якого джерела струму, як до власного серця. Казали, що колись він вимкнув цілий урядовий сервер, сидячи в кав’ярні з розбитим ноутбуком. І досі не пояснив як.

І остання — Оксана, “Тінь”. Висока, суха, мов натягнутий трос. Колишня оперативниця розвідки, яку не могли знайти навіть ті, хто шукав її зі супутника. Її обличчя не збереглося в жодній базі. Її голос не записаний в жодному архіві. Вона була в Іраку, Сирії, на Донбасі — завжди непомітно, завжди ефективно. Саме вона першою дізналася про тунелі під Теличкою і ті карти, які не публікувались навіть у військових документах.

Коли зібрались усі, Коваленко не став гаяти часу.

— Отже, маємо три дні. — Він стояв біля дошки, на якій ще вчора був розклад заміни мастил й ціни на фільтри. Тепер — карта. Роздруковане фото аеродрому, схематичне зображення ангару №4, підземні коридори, тунелі, електричні щити.

— Музей авіації, Теличка. Під ангаром №4 — вхід. Там зберігається Ядро-3. Це не просто сервер. Це — серце системи цифрового контролю. Програми, що впливають на свідомість. Дані, що можуть вирішувати вибори, війни, економіку. Хто тримає Ядро — тримає країну. Може зупинити її… або перезапустити.

— Скільки в нас часу до ворожого втручання? — озвалася Оксана.

— Максимум три доби. В гру вже вступили ті, хто хоче використати Ядро, щоб паралізувати країну. Щоб знищити не інфраструктуру — а нервову систему. Страх, розгубленість, відчай — і все це за допомогою кількох алгоритмів.

— Це буде не просто проникнення, — сказала Люба. — Це війна. Вона пройде в цифрі, в бетоні й у повітрі. І ми не маємо права на помилку.

Коваленко глянув на всіх. Його очі були як сталь, яку вже не зігнеш. Лише загартуєш.

— Тому й вас покликав. Ви — останні, кому я довіряю.

План малювався прямо на дошці. Крейда скрипіла по склу. Кожна лінія — потенційна смерть. Кожна крапка — можлива пастка.

Арсен — ти зовнішня безпека. Дрони, тепловізори, входи-виходи. Глушилки каналів зв’язку.

Оксана — проникаєш першою. Перевірка маршрутів, встановлення мінімального ризику. Якщо є додаткові входи — ти їх знайдеш.

Жека — твоя задача — відключити електроживлення, нейтралізувати охоронну систему, але без запуску тривоги. Працюєш із часом до секунди.

Люба — ти ламаєш Ядро. Викачуєш усе. Структуру, коди, систему ключів. За кожною хвилиною — тінь тих, хто за нами стежить.

— А якщо все піде не за планом? — запитала Люба, похиливши голову.

— Тоді — “Останній раунд”. — Коваленко не посміхався. Лише тихо додав: — Але ми не програємо. Бо гра вже змінилась. Тепер — наш хід, на нашому боці раптовість.

Настала тиша. Така, яку не можна назвати незручною. Це була бойова тиша — як перед штурмом, як перед молитвою, як перед стрибком.

Усі зголосились і. Не пафосно. Без слів. По-своєму. Вони вже знали, куди йдуть і чого.

---

Ніч була коротка.

Темрява — щільна, густа, як дим після вибуху.

О третій вони вже вирушили. Без маячків, без стеження, без телефонів. Лише тіньові силуети в тепловізорі, обличчя без емоцій. Ніхто не питав, що буде після. Бо "після" могло й не бути.

Попереду був Київ. Той самий. Але вже зовсім інший.

Бо під ним — Ядро.

І боротьба за майбутнє вже почалася.