Розділ 75 Зустріч з минулим

На вигляд — нічого особливого. Кав’ярня в центрі Львова, між двома кам’яницями, наче прихована для своїх. Без туристів, без яскравих вивісок. Кілька столиків, запах чорної арабіки, вітрина з мигдалевими круасанами, які навряд чи хтось тут купував. Але Коваленко відчув цю зустріч ще за кілька хвилин до входу — як відчувають дощ ще до першої краплі. В повітрі висіло щось важке. Знайоме. Минуле поверталося, і цього разу — з лицем.

Він не поспішав. Постояв кілька секунд, вдивляючись у відображення у вітрині. Бачив себе — зсередини: старіший, ніж є, стриманіший, ніж колись. Обличчя людини, яка вже не має питань, але ще має відповіді.

Він зайшов.

У кутку, біля вікна, сидів чоловік. Спокійний, мовчазний. Чашка еспресо перед ним була майже повна — він не пив. Просто чекав. Сивий, але ще статурний. Костюм — темно-синій, ідеально сидів, краватка — стриманого візерунку, пальці — без прикрас, без годинника. Але погляд… Погляд був такий самий, як колись: холодний, обчислювальний. Погляд людини, яка звикла бачити людей як фігури на шахівниці.

Його колись звали Владислав Тарасюк.

Колишній прокурор. Людина, яка зламала не одну справу. Людина, через яку загинули Ліля і Сергійко. Людина, яка тримала нитки, поки інші тягнули за ляльки.

— Андрію, — мовив він, коли Коваленко підійшов. — Не змінився. Тільки змужнів.

Коваленко мовчки сів. Руки — в кишенях куртки. Пальці напружені, ніби тримають зброю, навіть якщо в руках лише порожнеча.

— Я не для спогадів прийшов.

— Тоді для чого?

— Для правди. — Його голос був рівний. Без гніву, без демонстрації сили. Просто факт. — Ти знаєш, чому я тут. У тебе ключ. До Ядра. До тієї структури, що прикривається фондами, цифровими платформами, благодійністю… А насправді контролює інформацію, вплив, свідомість. І я знаю, що ти один із тих, хто стояв біля витоків.

Тарасюк трохи поворухнувся. Це був не страх. Радше — втома. Можливо, вперше за життя він був без маски.

— Знаєш, Андрію… — мовив тихо. — Я не пишаюсь тим, ким став. Але колись мені довелося зробити вибір. Вижити — або бути знищеним системою, яка пожирає своїх. Я вибрав вижити.

— А я вибрав — жити з болем. — Коваленко стискав щелепу, ледве стримуючи себе. — І щодня, щороку віддавав борг. Не людям. Не державі. Собі. Їм. Пам’яті. Ти вибрав кар’єру. Я — вибрав пам’ятати, як вони помирали.

Тарасюк опустив очі. Це тривало мить. Але навіть мить могла бути зізнанням.

— Я не знищив тебе тоді лише тому, що бачив у тобі справжнього. І… я не був упевнений, що ти — виживеш. — Він усміхнувся не зухвало, а майже винувато. — Але тепер бачу: система тебе не зламала. Вона тільки зробила тебе сильнішим.

— Ні. Вона зробила мене порожнім. Але саме в цій порожнечі народжується дія.

Між ними зависла тиша. Лише кавоварка сичала на фоні, і бариста в навушниках повільно розкладав цукор у баночки.

— Ми з Катериною знайшли перші фрагменти. — Коваленко говорив вже впевнено. — Мережа фінансування, донори, коди, схеми. Але нам потрібен останній ключ. Без нього ми не зможемо увійти в систему. І я знаю — він у тебе.

Тарасюк мовчки витягнув із внутрішньої кишені піджака маленький металевий ключ — старий, бронзовий, з витертою головкою. І паперову записку. Ручкою написані координати. Жодної цифрової копії.

— Це все, що в мене залишилось. — Його голос трохи тремтів. — Координати об’єкта. Вхід — через музей авіації на Теличці в Києві. Справжній хід — під підлогою ангару №4. Там — Ядро-3. Але ви не єдині, хто туди йде. Деякі з тих, хто створював систему, хочуть її знищити. Інші — захопити повністю. І всі готові вбивати.

Коваленко взяв папір і ключ. Стиснув. Записку сховав у внутрішню кишеню. Погляд його вже був в іншому місці.

— І ще, Андрію… — раптом мовив Тарасюк. — Я не прошу вибачення. Бо запізно. Але я вдячний. Що хоч ти ще стоїш. Бо я вже — ні.

Коваленко підвівся. Поглянув на Тарасюка востаннє. І в його погляді не було ані ненависті, ані прощення. Лише тиша. Суха, як спалене поле після бою.

— Твоє місце визначене, Владиславе. Моє — ще ні.

Він вийшов, не озираючись. Надворі вже сутеніло. Літній Львів повільно вкривався вечором, під ногами шурхотіло гравієве повітря. Але щось змінилося.

Він вдихнув глибоко. Уперше за багато років. Не тому, що стало легше. А тому, що став готовим.

Попереду — Київ.

Попереду — останній раунд.