Розділ 74 Те що не дає спати

Після повернення з Гданська Андрій Коваленко не поспішав додому. Не тому, що не мав куди — просто слово «дім» давно втратило для нього сенс. Київ залишився за спиною, як закопчена зупинка на маршруті в безвість. Львів зустрів його дощем і вітром, який пробирав до кісток.

Він винайняв невелике помешкання на околиці — старий склад, перероблений під тимчасове житло. Всередині — бетон, голі стіни, шкіряний диван із подертими підлокітниками, електричний чайник, вішак із однією курткою. І дві речі, які він привіз із собою в рюкзаку: польовий записник… і стара фотографія.

Він довго сидів у темряві, тримаючи цей знімок в руках, ніби боявся, що варто лише кліпнути — і вона зникне. На фото — молода усміхнена жінка з ямочками на щоках і хлопчик із рудим волоссям, який притискався до неї плечем. Ліля. Його Сергійко. І той день, коли вони ще вірили, що попереду — тільки світло.

> Коли саме все змінилося?

Питання крутилось в голові, як закинений зубець в шестерні. Ще тоді, коли він був молодим слідчим у провінційному райвідділі, повним запалу, впевненим, що правда — це не метафора, а функція. Ліля в нього вірила. Часто жартувала, що він — Дон Кіхот, тільки без вітряків. Але в ті часи вітряки мали прізвища. І кабінети. І мандати.

Одного разу він викрив угруповання «дахувальників» — із прокуратури, СБУ і місцевих депутатів. Він зібрав усе: свідчення, аудіо, схеми. Здав нагору. І… нічого. Їх не посадили. Їх перевели. А йому натомість почали дзвонити. Натякати. Потім прямим текстом лякати.

Осінь. До того моменту він вже звик до погроз. Але одного разу, після особливо важкої розмови, він таки вирішив: треба вивезти Лілю з сином — хоч на кілька днів. На свіже повітря, до її матері в село. Сам повіз.

Але до села вони не доїхали.

На повороті біля старої ферми фари з-за повороту засліпили їх, удар в лівий бік — і чорна порожнеча. Андрій прокинувся в лікарні. Складний перелом ребер. І порожнеча всередині.

Ліля померла миттєво. Сергій — за три години. Він так і не встиг сказати останнього слова.

Винуватця не знайшли. Хоча він знав його ім’я. І знав, що доказів йому не дадуть. Бо доказів ніколи не залишають.

Відтоді він більше не жив. Працював. Системно, методично, без милосердя до себе.

---

Стук у двері перервав тишу. Тихий, наче теж вагався, чи варто порушувати цей морок.

— Андрію? Це я. — голос Катерини звучав обережно.

Він відчинив. Вона стояла у довгому плащі, з файлом у руках і поглядом, у якому було щось більше, ніж просто звіт.

— Нові дані по «Гнізду». Думаю, тобі треба знати, — сказала вона, передаючи йому папку.

Він узяв її, кивнув — і сів на старий стілець біля вікна. Зашурхотіли сторінки, але очі його залишились на фото.

— Ти не спиш? — тихо спитала Катерина.

— А що, треба?

— Інколи — так. Щоб не з’їхати з глузду.

Він усміхнувся. Гірко. Не з сарказму — а від болю, що навчив сміятись не тоді, коли смішно.

— Я перестав боятись з’їхати з глузду. Бо вже не певен, що живу. Я просто існую. Щоб завершити те, що колись не зміг.

Він дістав фотографію. Поклав перед собою. Торкнувся пальцями щоки Лілі на знімку — так, ніби це могло повернути її.

— Вони загинули через мене. Через правду. Через те, що я не змовчав. І якщо я не доведу це до кінця — я не людина. Я тінь. І це не помста, це обов'язок, сенс подальшого життя.

Катерина мовчала. Потім сіла навпроти. Її очі шукали не пояснень, а істини.

— Знаєш, що я помітила, Андрію? — нарешті сказала вона. — Ти не вмієш жити в мирі. Але ти вмієш жити у війні. У тебе в серці — палає. І поки горить — ми ще можемо виграти.

Він довго дивився на неї. Не як командир на підлеглу. Не як чоловік на жінку. А як людина — на ту, яка теж мала втрати в житті

— Ти теж когось втратила. Так?

Вона ледь помітно кивнула.

— Брата. У Бахмуті. Він був сапером. Йому лишалось два тижні до ротації.

Мовчання згустилось між ними, але вже не холодом, а спільним тягарем.

— Я більше не воюю за правду, Катерино. Правда — це ілюзія для телевізора. Я воюю за пам’ять. За тих, кого не повернути. І щоб більше не було таких втрат.

Він підвівся. Підійшов до вікна. Ранкове світло вже починало торкатися дахів Львова. Місто повільно прокидалось, не знаючи, що цієї ночі знову відвернулось обличчям від катастрофи, яка минула і вже не загрожує.

— Бо якщо я не завершу цю війну — вона поглине нових. Твоїх. Чиїхось дітей. І я не маю права дати цьому статися.

Катерина встала, підійшла ближче. Їхні тіні перетинались на бетонній підлозі.

— Ти не сам, Андрію. Ми з тобою. До кінця.

Він нічого не сказав. Лише кивнув — цього разу не тільки головою, а й серцем. Можливо, вперше за багато років.

І десь у глибині душі згасли голоси, які зазвичай приходили по ночах. На зміну їм — тиша. Щира. Людська. Справжня.