Розділ 72 Ті хто не зламався

Київ змінювався. Він був одночасно сучасним і зрадливо знайомим — хижим, загорнутим у скло офісів, і втомленим, як сірі багатоповерхівки Оболоні. Але попри показне життя — конференції, урбаністичні форуми, фільтрована кава на Подолі — місто дихало неспокоєм. Бо ті, хто керував його глибинами, не сиділи у кабінетах. Вони працювали в тіні, натискали клавіші в тиші і вели свої ігри далеко від очей журналістів.

— У Києві є людина, яка напряму тримає контакт із Ядром-2, — сказав Коваленко, відсунувши ноутбук і розгорнувши стару папку з вицвілим гербом. — Вона не в системі. І не в політиці. Вона над ними. Координатор. Кур'єр. Вузол. Хоч називай як хочеш. Але таких майже неможливо схопити. Вони не залишають слідів. Проте я знаю, хто це.

На обкладинці папки чітко виднівся напис: “Код: Каменяр”.

Сава нахилився над папкою, пробіг очима коротке досьє. Сухі дані: ім’я, дата народження, службова історія, кілька фото з низькою якостю відео, одне — зі спини.

— Ти хочеш його викрити? — запитав він.

Коваленко похитав головою.

— Ні. Я хочу, щоб він привів нас до Ядра-2 сам. Але для цього ми використаємо його слабкість.

Сава підняв брови.

— І яка ж у нього слабкість?

У відповідь Андрій злегка усміхнувся куточком рота:

— Старі справи. Він колись кинув одного з власної команди. Думав — мертвий. Але той вижив.

---

Під Ірпенем, у спокійному районі з приватними будинками, під зеленим дахом, обвитим виноградом, жив чоловік, який давно не вірив новинам. Артем Борейко — колишній оперативник розвідки, відомий під позивним «Борець». У 2014-му він пройшов крізь найгарячіші точки Донбасу, а потім зник із радарів. Його поранило осколками при виході з Мар’їнки. Після того — медкомісія, списання, самота. Він втомився від пафосу і зради. Але руки не здригались. Очі не втратили блиску.

Коли Коваленко постукав у гараж, де Артем лагодив старий мотоцикл, той лише кинув ганчірку на капот і втомлено пробурмотів:

— Ти завжди так — без дзвінка, без «як справи». Але знаю: якщо ти прийшов, значить — справжнє діло.

Коваленко мовчки простягнув тонку сіру папку.

— Це Каменяр. Він живий. І ми знаємо, як його змусити показати, де Ядро-2. Нам потрібна твоя пам'ять. І твої нерви.

Артем подивився на фото, що випадало з папки. Довго. Мовчки. Затягнувся цигаркою.

— Пішли в дім, — сказав він зрештою. — Там і поговоримо. І покажеш карту.

---

Два наступні дні були схожі на початок таємної операції. У невеликій кімнаті в квартирі на Виноградарі збиралася команда. Окрім Коваленка й Артема, до неї долучилися:

"Сигнал" — колишній кіберфахівець із Наццентру захисту критичної інфраструктури, якого звільнили після того, як він зламав систему обліку міністерства та виявив там мільйонні маніпуляції. Молодий, з вічно розпатланим волоссям і сарказмом замість ввічливості.

Катерина Ломакіна — слідча прокуратури у відставці, колись вела справи про зникнення активістів, потім писала аналітику для ООН. Її серце було розбите війною, але в погляді залишалась чітка межа: зло — має бути назване.

— Вони всі, як і ми, — тихо сказав Коваленко Саві. — Вижили. Не зламались. І не продаються.

---

Фасад «Фонду цифрового розвитку» у центрі Києва виглядав як типова штаб-квартира айті-компанії: хаб, презентаційні зони, фуд-корт, молодь у худі. Але під землею — серверна, захищена на рівні міністерства оборони. Вхід туди мали лише двоє. Один із них — Каменяр. Другий — та сама людина, яку він зрадив.

— Ми змусимо Каменяра думати, що всередині стався витік, — пояснював Коваленко команді. — І він сам поведе нас до головного сервера. Бо тільки тоді він зможе його «очистити». Його інстинкт — рятуватись. Ми просто створимо йому пастку зі спогадів.

— Як змусити його заговорити? — запитала Катерина.

— Ми не змушуватимемо. Ми просто покажемо йому правду. Його минуле. Його зраду. І тих, кого він недооцінив.

---

Коли Каменяр отримав повідомлення про загрозу витоку й прибув до офісу хабу, його завели в приглушено освітлену конференц-залу. На великому екрані — фото з 2015 року. Він. Артем. Коваленко. Старі оперативки. Полігони. Чорні позивні на касках. Живі. І дуже реальні.

Всі п’ятеро сиділи за столом. У тиші, в поглядах — прямий виклик.

— Ти проґавив момент, коли нас можна було прибрати, — сказав Коваленко рівно. — Тепер — твій вибір. З нами. Або проти. Але якщо проти — тебе знищать раніше, ніж ми встигнемо все завершити.

Каменяр мовчав. Очі бігали, руки напружені. Він уперше за довгий час відчув страх. Бо в цих людях не було торгу.

— У вас є 48 годин, — сказав нарешті. — Я покажу місце. Але більше — нічого. І я зникаю. Бо якщо вони дізнаються…

— Якщо вони дізнаються, — перебив Артем, — краще, щоб ми тебе вже не бачили. Ми не охоронці.

---

Карта, яку залишив Каменяр, була простою. На ній — порт у Гданську. Маркування — WIRE NODE 7. Об’єкт під прикриттям логістичної компанії. Закритий доступ. Рота охорони. І — вхід до ядра системи.

— Отже, — підсумував Коваленко, — Ядро-2 не в Україні. Але саме звідти вони керують усім: дронами, втручанням у вибори, фільтрацією соцмереж. Якщо ми встигнемо — зламаємо схему. Якщо ні — ми самі станемо наступними мішенями.

Сава стиснув кулаки.

— Що далі?

Коваленко підвівся, погляд — сталевий.

— Далі — ми їдемо. І цього разу — до самого кінця.