Розділ 71 Слідчий повертається

Вітер у Львові ставав дедалі холоднішим, ніби саме місто знало — щось готується. Осінь накривала вулиці млистим серпанком, а дерева, мов занепокоєні вартові, скидали листя, що закручувалося у вихорах тривоги. У підземеллі на околиці, під старою фабрикою поблизу Збоїщ, знову палали екрани, гуділи сервери, працювали ті, хто не міг собі дозволити розкіш спокою. Платформа «Лінія» — осередок опору, штаб спротиву — оживала новою силою.

Сава стояв біля величезної мапи на стіні, позначеної маркерами, стрілками, кольоровими точками ризику. Він не спав уже майже дві доби. Обличчя обвітрене, очі налиті втомою, але погляд — кристально ясний. Олена сиділа поруч, листаючи документи, що прийшли з приватного сервера однієї з міжнародних НУО — старі дані про об'єкти Міноборони, закриті ще десять років тому. Поруч хтось нервово стукав пальцями по клавіатурі, хтось обробляв знімки з дронів, але всі відчували одне: дійсно, щось насувається.

— Ми не витягнемо це самі, — зітхнула Олена, не відриваючи погляду від паперів. — У нас є частини мозаїки, але бракує того, хто знає, як це все працює насправді.

— Хто? — кинув Сава, не відводячи очей від мапи.

Олена на мить замовкла. Потім відповіла тихо, але твердо:

— Є один чоловік. Якщо він ще живе за тими самими принципами, що й раніше — він зможе допомогти.

— І хто ж це? — насторожено спитав Сава.

— Андрій Коваленко.

Сава розвернувся. Його погляд став жорсткішим.

— Коваленко? Той самий?

— Так. Колишній старший слідчий Головного слідчого управління. Людина, яка десять років тому намагалась докопатися до правди про проєкт «Оберіг», коли всі інші мовчали або закривали очі. Йому погрожували, його відсторонили, змусили зникнути з публічного простору. Але він не продався.

Сава кивнув, повільно і важко.

— Думаєш, погодиться?

— Він завжди був складною людиною. Не терпів тиску, не працював «по команді». Але він діє, коли бачить, що іншого виходу немає. Якщо він повірить, що це — останній шанс, він піде з нами до кінця.

---

На півночі Рівненської області, серед соснових лісів і боліт, загубилась маленька хатина. Старі вікна, дерев’яна веранда, облізлий паркан. Тут усе дихало спокоєм, майже забуттям. На веранді сидів чоловік — у старій камуфляжній куртці, з кавою в руках, а біля ніг лежав пес — чорний, з білою плямою на морді. Очі чоловіка були світлі, уважні, але в них жила втома. Не фізична — моральна, глибока, така, яка приходить тільки з досвідом, що залишає шрами не на тілі, а в душі.

Андрій Коваленко. Колись — лідер антикорупційного слідства. Зараз — привид із минулого, що вибрав добровільне заслання. Він не чекав гостей, але і не здивувався, коли почув кроки.

У двері постукали. Тихо, з повагою.

Він відчинив. Перед ним стояла Олена — холодна, втомлена, але з тими очима, що ніколи не здаються.

— Ви мене не знаєте. Але я знаю вас, — сказала вона. — І я знаю, що без вас ми не впораємося.

Коваленко мовчки відступив убік, запрошуючи до хати.

---

У каміні потріскували дрова. На столі — розгорнута мапа військових об’єктів, два блокноти, фото з дронів і флешки з компроматом. Олена виклала перед ним усе: дані, факти, потенційні загрози. Говорила коротко, але щиро. В її голосі звучала не лише впевненість, а й відчай — той, що вже не вдається приховати.

Коваленко слухав мовчки. Пальці постукували по столу, погляд — далекий, майже скляний. Але коли вона замовкла, він сказав:

— Ви не готові. Ця структура — монстр. Вона існує не лише завдяки страху, а через апатію. Вам потрібна не просто інформація. Вам потрібна дисципліна. Координація. Хребет. І я дам вам його. Але лише за однієї умови.

— Якої? — запитала Олена.

— Ми не робимо це заради помсти. Тільки заради правди. Якщо буде шанс — ми викриємо їх публічно. Інакше — це просто ще один переворот.

Вона повільно кивнула. Її погляд був серйозний.

— Домовились.

Коваленко нахилився до мапи.

— Я знаю, де ховається Ядро-2. Колись воно було лише експериментом, а зараз — це центр управління. Туди не пробитися зовні. Але зсередини — можливо. Якщо повернути стару мережу. Якщо знайти кількох людей, яким я ще довіряю…

---

Наступного дня Сава зустрів його у бункері.

Він увійшов без слів. Камуфляж, борода, рюкзак. Погляд — важкий, мов кулі. Усі розступилися. Координатори, аналітики, навіть охорона — відчули: зайшов не просто чоловік. Зайшов хижак, який довго спав, але не втратив нюху.

— Це він? — шепнув один із координаторів.

Сава кивнув.

— Це Коваленко. І тепер у нас є справжній слідчий.

У кімнаті запанувала тиша. Мов перед бурею.

З цього моменту все починалось наново. Але вже не як експеримент чи протест. Це був останній раунд.

І тепер у них був шанс.