Розділ 70 Під кодовим іменем тінь

Година після ефіру тягнулася, як розжарена сталь. Сава не спав уже другу добу. Очі червоні, але пульс рівний. У голові — не хаос, а кристально чиста послідовність. Після останнього слова в ефірі він став мішенню, і це усвідомлення не лякало. Воно дисциплінувало.

У квартирі панувала майже патологічна тиша. Сторонні б могли подумати — порожньо. Але кожен сантиметр цієї кімнати був наповнений чеканням. Диханням. Ризиком.

Олена сиділа навпроти, за ноутбуком. На її моніторі — статистика переглядів, коментарі, сигнали з каналів опору, криптовані запити на контакт. Люди почали прокидатися. Але й ті, хто спав сторожовим сном біля важелів контролю — теж.

Годинник показував 00:58.

Точно за годину з моменту останнього кадру.

Телефон Сави здригнувся. Не дзвінок. Повідомлення.

> "Локація: район Високого Замку. Забери пакунок з лавки біля старої вежі. Координати всередині. Пароль: ВОЛЯ. — Тінь."

Сава мовчки розблокував екран і передав Олені.

Вона читала швидко, очі бігали рядками. Потім зупинились. Кивок.

— Тінь. Це хтось із їхніх. Або був колись. Хтось, хто мав доступ до трекерів і протоколів локалізації. Це не анонімний герой з інтернету — це інсайдер.

— Значить, у нас є шанс бути на крок попереду, — сказав Сава, вдягаючи темну куртку.

— Або це пастка.

— Все, що було досі, теж могло нею бути. Але ми тут. Ми ще в грі.

Він прихопив рюкзак — у ньому флешка з архівами, запасна батарея, блокнот з особистими записами. На прощання глянув на монітор: його обличчя, застигле на останньому кадрі трансляції, з підписом:

> “Ми не забули. Ми не пробачили. Ми — пам’ятаємо.”

---

Високий Замок.

Зазвичай тут гуляли туристи, фотографувались закохані, сміялись діти. Але тепер — дивна, неприродна порожнеча. Навіть повітря здавалося густішим, ніби хтось витягнув з нього звук.

Сава ішов швидко, без метушні. Руки в кишенях, погляд спокійний. Він вже не тікав — він ішов за вказівкою.

Поблизу старої вежі, на старій дерев’яній лавці, лежала коробочка — темна, дерев’яна, з вигравіруваним трикутником на кришці. Сава озирнувся: ні душі. Вуличні ліхтарі ледь жевріли в імлі. Дощ не падав, але відчувалась волога, як у передгроззя.

Він відкрив ящичок.

Всередині:

Малий конверт зі схемою району Збоїща

Флешка без позначок

Металевий ключ з вирізьбленим “Z-3”

Лист із одним реченням:

> “Їхні перші дрони вже в місті. В тебе є 3 години. Координати — схованка. Далі — ти не сам.”

---

У квартирі Олена уже шифрувала карту. Вона перечитала кожне слово тричі.

— Збоїща. Колишній промисловий район. Там склади, частково розбомблені бомбосховища, і тунелі ще з радянських часів.

— Підходить для сховку. І для початку наступної фази.

Вони не користувались таксі. Вийшли вночі. Пішки, крізь темні вулиці Львова. Повз сплячі будинки, темні фасади, де лише інколи світилися очі — чиїсь, чи щось інше.

Збоїща зустріли їх пусткою. Стара промзона, облуплений ангар, графіті "Світло живе під землею".

За графіті — металева брамка. Ключ підійшов.

Скрегіт металу. Запах вогкості. І спуск — крутий, вузький. Підвал. Потім ще один. Потім — темрява.

Сава відчував, як стискається дихання. Але йшов. Слідом — Олена. Її ліхтарик був єдиним джерелом світла.

І раптом — м’яке жовте сяйво попереду. Приміщення. Велика кімната з генератором, двома комп’ютерами, серверним блоком, кількома наметами й… людьми.

Двоє. Чоловік і жінка. Обоє — в темному. Обоє — з очима, в яких жила втрачена довіра. Але ще жевріла віра.

— Нарешті, — сказав чоловік. — Ми чекали, коли хтось проб’є екран мовчання.

— Ви — Тінь? — запитав Сава.

— Ні. Ми — Лінія. Ми — збереження. А Тінь — контакт. Ключ. Вона більше, ніж людина. Це кодова група, яка працює в тіні. А ми — опора.

Жінка підключила флешку, яку приніс Сава. Монітор ожив. Відкрились зашифровані папки.

Олена підійшла ближче.

— Це Ядро. Частина внутрішньої пам’яті. Але вона неповна.

— Так, — сказав чоловік. — Бо таких Ядер три. Одне знищено раніше. Це — друге. Але і без третього — система відновлюється. Як гідра.

Сава спирався руками на стіл, де лежала карта міста. Він думав уголос.

— Де третє Ядро?

— Київ. Під виглядом музею технологій. Зовні — публічний простір. Усередині — серверна зона, яку охороняє "Центр аналітики". Там — головний вхід у центральну систему.

— А друге? За кордоном?

— Так. В Європі. Під виглядом міжнародного фонду цифрового відновлення. У Женеві. Ми маємо канал. Але потрібен хтось, хто вже не боїться.

Сава мовчав. Потім повільно сів.

— Тобто, ми не просто свідки. Ми — гравці. Війна тепер не в окопах. Вона в коді, в пам’яті, в історії. Якщо ми програємо — люди забудуть навіть, що вони щось втратили.

---

Тим часом, за сотні кілометрів, в іншому місті, у темному кабінеті, світло екрану відбивалося в окулярах чоловіка в костюмі. На екрані — зациклена трансляція Сави.

У тіні — троє в чорному. Один із них тримав планшет з тепловізором.

— Його треба зупинити. За будь-яку ціну. Почніть зі Львова. Із Збоїщ. Далі — перекриємо канали в столиці. Але він не повинен дійти до Ядра-2.

— Так точно.

---

Сава розклав карту Львова на столі. Позначки: тунелі, можливі дрони, локації можливих вогневих точок.

— Я не шпигун. Не солдат. Я не тренований агент. Але я пам’ятаю. І цього — поки що — достатньо.

Олена активувала захищений закритий канал. Її пальці летіли по клавіатурі.

— Передаю сигнал на всі точки спротиву. Відтепер — новий рівень. Ми не просто свідки. Ми ті, хто згадає — і не дасть знову стерти.

— Система — це вежа зі скла, — додав чоловік з Лінії. — Її можна розбити. Але треба бити одночасно з трьох боків.

Сава кивнув. Його погляд був твердий.

— У нас мало часу. Але тепер — у нас є люди. І ми більше не мовчимо.