Розділ 69 Прямий ефір

Квартира, де тимчасово жив Сава, виглядала як нічний штаб підпільного радіо. Пил на книжках, затемнені вікна, дроти, що зміїлися між ноутбуками і старими планшетами. Одна лампа — прикручена до стіни, світила над імпровізованим столом. Тут не було техніки телестудії, не було професійного світла, стабілізаторів чи режисерів.

Тут була правда. А вона не потребувала декорацій.

На столі стояв ноутбук. Камера — стара, з часів, коли ще вважали, що “правда — в якості зображення”. Мікрофон тримався на ізоляційній стрічці, перемотаний поверх корпусу з тріщиною, що схожа була на шрам. Це була техніка поранених, але не зламаних.

— Готові? — запитала Олена, нахилившись до нього. В її голосі був спокій, але очі горіли. Не страхом — очікуванням.

Сава кивнув. Сидів прямо, спина напружена, руки — зчеплені на столі. Обличчя втомлене, очі трохи запалі, але погляд — ясний. Живий. Справжній.

— Три... два... один... Ми в ефірі.

---На екрані з’явилась проста заставка. Чорне тло. Білі літери:

“Пам’ять має голос.”

Жодної музики. Жодної інфографіки. Тільки тиша — та, що була перед бурею.

І потім — пряме включення. Камера, обличчя Сави, і його перші слова:

— Мене звати Сава. Я не політик. Я не телезірка. Я — людина, яку намагались стерти, тобто вбити.

Пауза.

— Мене лікували не від травми, а від пам’яті. Мені сказали, що я забув. Але я згадав. І згадав не лише своє — згадав чужі імена. Історії. Життя. Я тут, щоби їх повернути. Бо їх намагалися стерти. Не смерть, ні. Їх знищила система — та, яка називає це “корекцією реальності”. Але це — не корекція. Це — вбивство істини.

Клік мишки. На екрані з'явився перший архівний запис.

Ірина Синиця. Волонтерка. Харків.

Відео: вона — серед руїн, усміхається, тримає за руку пораненого солдата, про щось жартує. Діти обіймають її ноги, вона подає їм печиво. Внизу — надпис:

“Зникла з новин. Залишилася в пам’яті.”

— Її звинуватили в розкраданні гуманітарки. Посмертно. А родині сказали — “помилкова ідентифікація”. Але ми знаємо: вона не крала. Вона рятувала. Ми повертаємо їй ім’я.

Наступне відео — сіре, з тряскою картинка. Підвал. Гуркіт десь у далечині. Дівчинка років 12, світле волосся, читає напам’ять:

> “І знову мені не привиди сняться,

А діти в коридорах війни...”

— Це — Аліна. Їй було дванадцять. Загинула під обстрілом. Її батьки отримали відмову в реєстрації смерті. Бо її "не було". Але вона є. І буде.

---Протягом півтори години ефіру звучали десятки історій. Кожна з них мала обличчя. Кожна — відео, фотографії, аудіо, свідчення. Жодних політичних гасел. Жодних "лайків" чи закликів підписатися.

Це не була кампанія. Це була повернута реальність.

Кожні 2-3 хвилини на екрані змінювалися образи:

Олег Демчук, військовий. Відео з окопу. Говорить до камери: “Якщо щось станеться — скажіть мамі, що я не боюся. Я живий у тому, що захищаю.”

Михайло Паламарчук, учитель з Бучі. Фото з класу. Запис голосу: “Вони можуть знищити школу. Але не знання. І не душі.”

Настя Горобець, медсестра з Миколаєва. Її голос з відео: “Я тримаюся. Бо хтось має тримати тих, хто вже не може.”

---Коментарі летіли шаленим потоком.

> “Це моя тітка! Її закрили за фейковими обвинуваченнями. Вона годувала людей біля вокзалу в 2022-му.”

> “Олег був моїм братом. Ми шукали його ім’я на списках — але його не було. Дякую вам.”

> “Я теж втратив батька. Його “викреслили” з документів. Допоможіть повернути йому обличчя.”

> “Це правда. Це — наша історія. Не дайте її вбити.”

Трансляція поширювалась через альтернативні сервери, “дзеркала”, хакерські вузли. Олена й група анонімних айтішників, які приєдналися до них, заздалегідь підготували захист. Ефір неможливо було заблокувати централізовано.

---У холодному офісі, деякі — досі вірили в абсолютний контроль — дивилися трансляцію мовчки. Один із них, з шевроном цифрового відділу, схопив пластиковий стакан і жбурнув його об стіну.

— Вимкніть його! Зупиніть цей цирк! Та вимкніть, блін!

— Не можемо, — тихо відповів айтішник, блідий, з потом на лобі. — У нього щонайменше тридцять активних вузлів. Він мов вірус — самопоширюється. Аудиторія вже мільйони. Його слова цитують BBC і DW.

— Що?!

— У Твіттері вже тренд: #ПамятьМаєГолос. І це тільки початок.

---Після завершення ефіру Сава сидів нерухомо. Його руки тремтіли. Пальці не могли втримати чашку з чаєм. Він не відчував себе героєм. Не відчував перемоги.

Він відчував відповідальність. Те, що він розбудив, вже не зупинити. Це було більше за нього.

Олена підійшла, поклала руку йому на плече. Не промовила нічого. Але в її дотику була сила.

— Ти відкрив шлюзи, — нарешті сказала. — Тепер — нас не зупинити.

Сава повернувся до неї. Його очі блищали.

— Нас має бути багато. Нас має бути достатньо, щоб пам’ять не зникла знову.

У ту ж мить ноутбук завібрував. Повідомлення. Номер — невідомий.

> “Те, що ви зробили — це тільки початок. Але вони йдуть. У вас є чотири години, щоб зникнути. Подробиці — за годину. Слава правді.”

Сава усміхнувся. Ледь помітно. Сумно — але з викликом.

Потім подивився на Олену.

— Тепер почнеться справжня гра.