Розділ 67 Останній раунд

> — Я не герой, — казав Сава в камеру.

— Я — один із вас. Просто не зміг мовчати. І не зміг пробачити, коли мені почали казати, що я ніколи не говорив того, що сказав. Коли мені нав’язували мої ж спогади, перекручували біографії друзів. Це війна — не за території. Це війна за пам’ять. І ми не повинні її програвати щодня. Поки мовчимо.

Його голос був рівний, майже стриманий, але в ньому тремтів стрижень сталі. Камера фіксувала усе: темні кола під очима, перев’язане плече, трубки в носі, обпалене вухо. Не було музики. Не було монтажу. Була тільки правда.

І саме це зачепило людей.

У коментарях — не лайки, не емоції. А імена. Факти. Історії, які нарешті проривалися крізь фальшиві шари тиші:

> «Мій тато не зрадник. Він волонтерив до кінця. І загинув, рятуючи чужих дітей…»

«Мене звільнили з лікарні, бо нібито крала медикаменти. Це був фейк. І тепер я бачу, що це була система…»

«Мій брат — загинув у Бучі. А в інтернеті пишуть, що він виїхав до Росії. Ви розумієте, що це за знущання?»

Згадували забутих. Писали імена, які стиралися роками. Повертали фото, архіви, відео. Люди викопували правду з глибоких цифрових могил — і знову ставили там де світло.

---Анжела дивилась на статистику переглядів. 2 мільйони — за шість годин. Сім мільйонів — до ранку. Але не це важило найбільше.

— Ти запустив ланцюгову реакцію, — сказала вона, зайшовши до палати. — Вперше за довгий час люди не просто обурюються. Вони згадують.

Сава лежав, мовчки слухаючи. Він уже міг сидіти. Навіть говорити без кисню. Його пальці ковзали по планшету — повільно, але точно. Він аналізував відгуки, місцезнаходження коментарів, алгоритми поширення.

— Вони теж це бачать, — нарешті відповів. — Система. Вони знають, що лінія фронту зміщується.

— І?

— І вони готуються до удару у відповідь.

---У тій самій лікарні, в іншому крилі, жінка з коротким темним волоссям сиділа в кабінеті, який ще вчора був складом. Перед нею — проєктор, десятки схем, логів, кодів, і стара флешка з маркуванням "Z1-MemoryRoot".

— Це було в резервній системі. Я знала, що згодиться, — сказала вона. — Вони будували “ядро” на протоколі зворотного доступу. Не просто переписування. Вони можуть втручатися в те, що вже сталося. Створювати “факти”, які потім підтвердять навіть твої друзі.

— І ти хочеш сказати, що цей код — портал до їхнього “бога”? — спитав Віталій, дивлячись на потік коду на екрані.

— Не “бога”. Архітектора. Той, хто переписує пам’ять, — керує світом. Ви не уявляєте, скільки рішень ухвалено на основі фейкової історії.

---Опівночі Сава знову залишився наодинці. В палаті — напівтемрява. Монітор монотонно піккав. Його пальці стискали пульт, але не від болю — від передчуття.

В голові — голос Тіньового:

> "Пам’ять — це слабкість. Люди хочуть вірити у зручне. І я лише даю їм це. Вони самі просять перепрошити свою правду. Бо реальність — болить."

Сава закрив очі.

— Я не хочу зручної правди, — прошепотів. — Я хочу справжню.

І тоді щось клацнуло. Сигнал. Система попередження. Лінія шифрування пішла вгору. Хтось увійшов у мережу — через зовнішній вузол.

Сава натиснув екстрений виклик. За хвилину в палаті вже були Анжела і Віталій.

— Вони йдуть з “ядром”, — сказав він. — Прямо зараз. Цифровий удар ,,ядра''.

---У підвалі будівлі, де облаштували тимчасовий штаб, закипіла робота. Старі сервери гуділи. Диск, який привезла жінка зі шрамом, був розпакований.

— У них є слабке місце, — пояснювала вона. — “Ядро” базується на синтезі персональних профілів. Без автентичної пам’яті — воно сліпе. Але ми можемо створити “дзеркальну петлю” — вкинути правдиві події у фейкову систему. І якщо вона їх прийме — почне сама себе руйнувати.

— І як довести цю “правду” до ядра?

— Через головного аномального носія пам’яті, — жінка глянула на Саву. — Через тебе.

---На світанку вони були готові.

Анжела вдягала Саві електроди, наче бойовий екзоскелет. Інтерфейс нейропередачі був унікальний — він дозволяв не лише зчитувати, а й вбудовувати особисті спогади в центральний сервер. Програмісти створили тунель до ядра — і тепер їм залишалось лише влити туди правду.

— Це болітиме, — сказав Віталій.

— Мені вже не боляче, — відповів Сава. — Тепер — іншим болить. І я не маю права зупинитись.

Він заплющив очі. Система ввімкнулась.

Пам’ять текла, як ріка:

> Обличчя друзів.

Вечори на фронті.

Крики поранених.

Голодна дитина в укритті.

Слова “Я з тобою” у темряві.

І клятва самому собі: “Я не дам їм переписати це.”

Алгоритм ядра почав ламатись. Його риси змінювались — перетворювались на дзеркала. Тіньовий — скинув маску. У ній не було нічого, окрім безликого спотворення чужих історій.

> "Це — не твоя пам’ять. Це — моя," — прошепотів Сава. — "І я залишу її назавжди."

---У штабі системи спрацювала тривога. Блоки почали падати. Архіви — знищуватись. Вірус правди, запущений через Саву, вразив осередок.

Ядро забутості — розбилось.

---Коли Сава відкрив очі, не було музики перемоги. Була тиша. Тиша, в якій нарешті не звучав голос Тіньового.

Анжела тримала його за руку. Очі — вологі.

— Все? — спитав він.

— Ні, — відповіла вона. — Все тільки починається.

І це була правда.

Бо останній раунд — не означає останній день. Це — момент, коли обирають, хто ми є.