Розділ 66 Біль після правди

Палата була стерильною, мов стерта сторінка. Біле світло капало з-під стелі, немов повільний дощ. Апарат моніторингу пульсував рівним, беземоційним ритмом — єдиним звуком у просторі, де час зупинився.

Сава лежав, здавалося б, нерухомий. Але всередині його розум палав. Спогади билися, як пошматований плівковий фільм:

…різке світло червоної тривоги…

…крик Віталія…

…розпечений метал кулі в плечі…

…і голос. Голос, схожий на подих сталевої труби в мороз — холодний, бездушний:

"Я — твоя тінь. Я створюю реальність."

У темряві свідомості цей голос не зникав. Він повторювався знову і знову, як внутрішній демон, мов код, що проник у найглибші кути пам’яті.

Сава повільно розплющив очі. Спочатку було лише туманне сяйво. Потім — стеля. Потім — обличчя Віталія, виснажене, небрите, з темними колами під очима.

— Ти… — прохрипів Сава, ледве чутно. — Ти цілий?

— Я? Я — так. А от ти… — Віталій зробив ковток води, не відриваючи очей від друга. — Лікарі не знали, чи ти витримаєш. Але ти наполегливий, як завжди.

— Дані?..

— Анжела передала їх. Більше ніж терабайт — повністю зашифровані схеми ботмереж, відеомонтажів, псевдообліковок, внутрішні інструкції. І головне — згадки про “ядро”.

Сава спробував піднятися, але тіло не підкорялося.

— Не поспішай. Твій організм переніс багато. Але це — не кінець. Ми тепер знаємо більше. І ми не самі.

Не самі… Ці слова зависли в голові Сави, як перша надія після довгого мороку.

За склом палати стояли інші: Анжела — змарніла, але рішуча. Міністр цифрової безпеки — офіційний, але з поглядом людини, яка щойно зіткнулась із справжнім світом. Поруч — священник отець Тарас, кілька журналістів, громадські активісти. Навіть вчителі.

Правда почала збирати свою армію.

— Це не просто викиди даних, — говорив Віталій, показуючи на ноутбук. — Це — карта війни. Подивись.

На екрані — діаграма: тонкі нитки бот-активності, що тягнулися з різних куточків України. Кожен фейк, кожен пост — маркер. І центр цього павутиння миготів червоним: "Локація недоступна. Проксі-захист. Шифрування рівня DOME."

— Це і є "ядро"? — спитав Сава.

— Ймовірно. В системі воно позначене як "Oblivion Core" — "Осердок Забуття". Це не просто база даних. Це штучний інтелект, що вчиться на людських реакціях. Він змінює факти в реальному часі. І підлаштовує пам’ять мас.

— То вони більше не просто фальсифікують історію. Вони створюють нову.

— Так, — кивнув Віталій. — А Тіньовий — лише один із “сценаристів”. Він не вершина, Сава. Він лише озвучує рядки, які хтось інший прописує глибше.

---Наступного ранку Сава, ще слабкий, але з ясним поглядом, попросив камеру.

— Ти впевнений? — спитала Анжела. — Це може спровокувати нову хвилю.

— Це і є хвиля, — відповів він. — Її не спиниш. Але ми можемо стати її гребенем.

Запис був простим. Сава не одягав костюма, не читав тексту. Він говорив, як людина, яка пережила шторм, але не втратила компаса.

> — "Мене могли стерти. Могли переписати. Але я ще тут.

Мене намагались переконати, що я зрадник. Що мої друзі — вороги. Що наші мертві — ніколи не жили.

Але я пам’ятаю. І ви пам’ятаєте. І цього — достатньо, щоб боротися.

Це війна за правду. Це війна за ваше право мати власну пам’ять."

Відео розлетілося миттєво. Його поширювали не лише журналісти — студенти, вчителі, ветерани, медики, навіть водії маршруток. Люди почали шукати фейки у власних стрічках, перевіряти архіви, пригадувати, що колись чули і бачили.

Фальшиві "зради" почали розсипатися. Сторінки ботів — блокувались. Рейтинги фейкових новин — падали. Алгоритм починав збиватись.

Вперше — не через код. А через живу, недосконалу, але справжню пам’ять.

---У ту ж ніч у палату Сави увійшла незнайомка.

Стримана. У темному пальті. Шрам біля лівого ока. Очі — втомлені, але наполегливі.

— Ви мене не знаєте, — тихо мовила вона. — Але ви врятували мого сина. Його ім’я зникло з баз даних три роки тому. Він загинув, рятуючи дівчинку в Маріуполі. А у фейковому архіві його зробили дезертиром.

Вона дістала флешку. Поклала на стіл.

— Я колись працювала в їхній системі. Я писала алгоритми для корекції біографій. І я знаю, де саме знаходиться "ядро". І хто його охороняє.

— Чому ви прийшли саме зараз?

— Бо тепер я знаю, що вони вас бояться. Ви — аномалія. Ви не піддаєтесь "перепрошивці". А таких вони знищують першими.

Сава усміхнувся.

Серце ще билась слабко. Плече палало. Але в очах вже не було сумніву.

— Тоді вони ще погано працюють. Бо я — досі тут і живий.

---Вранці до нього прийшов отець Тарас.

— Як ти себе почуваєш?

— Немов ожив. Але щось у мені померло.

— Можливо, та частина, що хотіла жити в комфортній ілюзії. Тепер ти знаєш, що біль — це не поразка. Це вхід у глибину. До справжнього фронту.

— У глибину пам’яті?

— Так. Бо тільки там народжується те, що не можна зламати — істина без прикрас. І якщо ми збережемо її — ми збережемо все.