Розділ 58 Тиша не означає спокій

Ігор зник. Офіційні бази мовчали. Його ім’я не проходило ні через реєстри прикордонного контролю, ні через затриманих, ні навіть через білінг мобільного оператора. Але команда знала — це не «зникнення». Це — арешт без імені. Позасудове утримання. Механізм, який зазвичай використовують спецслужби.

У штабі платформи не спали другу добу. Анжела, з ноутбуком на колінах, зв’язувалась із усіма міжнародними партнерами. У кожного було одне питання:

— Він живий?

— Живий, — відповіла вона коротко. — Я відчуваю.

У Варшаві, де тимчасово перебував Сава, відбулася зустріч із радником європейського парламенту, який симпатизував платформі. Він приніс файл. У ньому — фото камер спостереження з КПП. На одному — Ігор. За ним — чоловік у чорному без розпізнавальних знаків. Позаду — бус без номерів. Згідно з GPS-сигналами, авто виїхало за межі України. Ймовірно, транзитом через приватний кордон — туди, де юрисдикція закінчується.

— Це не просто затримання, — сказав радник. — Це викрадення. І воно погоджене на рівні, куди не лізуть навіть прокуратури.

Анжела розклала карту. Лінія GPS сигналу обривалась біля старого військового полігону у прикордонній зоні. Колишня база. Зараз — формально законсервована. Але супутникові знімки за останній тиждень показували інше: поява тепла у кількох точках, зміна ґрунтового малюнка, поодинокі авто вночі.

— Там він і є, — сказала вона.

Сава похитав головою:

— Ти хочеш туди поїхати?

— Я хочу витягти його. І в мене є план.

План "Оріон" був розроблений ще рік тому — на випадок надзвичайного захоплення когось із команди. Його суть — симетрична відповідь: інформаційний шантаж + втручання людей, які не мають формального відношення до платформи, але мають доступ. Його не запускали жодного разу. До цього моменту.

Сава активував «холодний список» — контакти, які мали мовчати до останнього. Колишні офіцери військової розвідки, дезертири з системи, ІТ-генії, яких раніше витягли із залів суду. Всі вони були винні платформі — або вдячні. І тепер готові віддати борг.

За 48 годин навколо полігону виникла невидима сітка. Сигнали перехоплювались. Дрон пролітав удень, наче іграшковий, але камера на ньому — військова, вкрадена з одного контракту, про який теж написала платформа. Тепер вона служила справі.

Ігор був у бетонному бункері. Охорона — троє осіб, без рації, лише супутниковий телефон. Вони не били. Не катували. Але тримали в повній ізоляції. Лише одне питання повторювали раз за разом:

— Де другий ключ?

Він не відповідав. Навіть коли залишався сам, під камерою. Навіть коли вночі вмикали гул, щоб зламати тишу. Він мовчав — не лише через принцип. Він знав, що тиша — це частина гри. Бо вона не означає спокій.

У ніч із суботи на неділю, команда Анжели зібралась за п’ятнадцять кілометрів від об’єкта. Усі — у темному, без GPS, без телефонів, лише по старій аналоговій карті та з паперовим планом. План простий — зламати їх не силою, а інформацією.

Поки одна частина групи наближалась до об’єкта, інша — завантажувала в систему СБУ, МО, ДБР і Адміністрації Президента інформаційні пакети. Там було все: витоки корупційних договорів, зв’язки із зовнішніми силами, навіть фото деяких посадовців із тими, хто утримував Ігоря.

В останній момент Анжела ввімкнула резервний сервер і написала повідомлення в ефір:

> “У нас є список. Якщо Ігор не вийде до 06:00 — усе піде в публічний доступ. Почнемо з імен, які ви просили не чіпати. З рештою — дочекайтесь. Час пішов.”

05:48.

Двері бункера відчинилися. Без слів. Без команд.

Один із охоронців відвів Ігоря до воріт. Той був виснажений, але живий.

На кордоні стояла машина. Усередині — Сава.

— Ти не сказав їм нічого?

— Лише одне, — відповів Ігор. — Що платформа — це не я. І не ви. Це віра в те, що справедливість сильніша за страх.

Ігор заплющив очі. Вперше за

багато днів — у безпеці.