Розділ 57 Розгалуження

Платформа стрімко обростала м’язами. Те, що починалось як волонтерський портал викриттів, стало чимось більшим — екосистемою, у якій з’єднувалися журналістика, кіберрозвідка, правозахист і технології. Але разом із силою приходила й інша реальність — розгалуження. Небезпечне, тонке, невидиме на перший погляд.

У центрі Києва, на п’ятому поверсі будівлі, що колись належала державній конторі, облаштували штаб нового рівня. Стіни — обшиті звукопоглинальним матеріалом. Двері — з трьома замками і кодовим доступом. Тут стояли сервери, які не підключали до інтернету. Усе, що було справді важливим — зберігали офлайн. Гроші не проблема: спонсори, міценати, волонтери. І це не тільки свої а і з за кордону. Проблема була в тому, щоб не потрапити в залежність. І Андрій з Ігорем дуже за цим слідкували.

Сава стояв біля екрана і гортав нову мапу зв’язків. Мережа розширилась. Вона тягнулася від Києва до Варшави, далі — до Брюсселя, з розгалуженнями у Ліму, Боготу, Буенос-Айрес. Кожна точка — людина або група, які на власний ризик почали працювати за новим протоколом: анонімність, взаємне шифрування, фізичні канали передачі, перевірка кожного байта.

— Ми не встигаємо обробляти все, що приходить, — сказав він. — Потрібно масштабувати. Але не будь-якою ціною.

Анжела відклала ноутбук.

— У нас уже є фільтр. Пам’ятаєш той запит з Азії? Виявився фейком. Їх хтось використовує, щоб нас вивести на емоцію. Нас перевіряють.

— А ще більше — нас бояться, — долучився Ігор. — Вчора хтось стукав у двері моєї квартири о другій ночі. Камери — відключили. Поліція не реагує.

— Пора їхати, — сказала Анжела. — Ти — у Варшаву. Я — на Талін. Ми підготували точки евакуації. Кожен отримає «паспорт-примару». Новий цифровий слід. Нове життя, якщо буде потрібно.

— Це вже не просто боротьба з корупцією, — задумливо мовив Сава. — Це — війна за інфраструктуру світу. Вони — не чиновники. Вони — архітектори тіней. Якщо ми зруйнуємо одну колону, конструкція обвалиться. Але й нас може засипати.

Наступного ранку у штабі панувала тиша, незвична після місяців метушні. Частина команди вже вирушила. Кожен — зі своїм завданням, своїм портфелем правди. Але залишалась одна історія, яку ще не оприлюднили — «Файл Х».

Файл Х — це був великий набір даних, отриманий від інсайдера з однієї з найбільших міжнародних консалтингових компаній. Він містив інформацію про маніпуляції з бюджетами відновлення у післявоєнних зонах — зокрема в Україні. Дані вказували на глобальні фінансові інститути, імена чиновників із трьох континентів і навіть одного з віце-президентів великої європейської держави.

Ігор тримав файл у себе — на окремому накопичувачі, захованому в підошві старих черевиків.

Ввечері того ж дня його затримали при перетині кордону.

Причина — “технічна перевірка”. Затримали без протоколу. Без адвоката. Без дзвінка. За добу вийшов один короткий сигнал через резервну SIM-карту:

> “Затриманий. Дані — не здав. Працюйте. Збережіть.”

Новини розлетілися миттєво. Платформа виклала попередню версію розслідування з великою заставкою:

> “Якщо ці імена зникнуть — пам’ятайте, вони були серед тих, хто не злякався. А ми — продовжимо.”

У всіх куточках світу, де були їхні контакти, почали спрацьовувати «мертві перемикачі»: дані передавались за зашифрованими маршрутами, без повернення. Прозвучав сигнал —

і механізм запрацював самостійно.

Анжела увімкнула відео, яке Ігор записав раніше. На фоні була нічна траса, світло ліхтарів і тиша:

— Якщо ви бачите це — значить, мене вже немає. Але й ви вже не ті, ким були на початку. Не зупиняйтесь. І не ставайте схожими на тих, проти кого ми боремось. Ми — не месники. Ми — нагадування. Для кожної системи, яка думає, що вона безсмертна.

Коли запис завершився, Анжела з Савою мовчки переглянулись. У двері постукали.

Це був новий учасник. Він тримав у руках стару флешку і пошарпаний паспорт. Він просто сказав:

— Я знаю, де зберігається другий ключ від Файлу Х.