Розділ 54 Тінь за кордоном

Документи з анонімного листа виглядали надто гладко. Ідеальна візуалізація. Акуратна верстка. Підписи, логотипи — все виглядало наче зі зразкової презентації на форумі оборонної промисловості. Або з офісу якогось піар-відділу при міністерстві.

І саме тому Ігор не повірив їм з першого погляду.

— Надто стерильно, — промовив він, коли лист уперше відкрили на великому екрані в ангарі. — Якщо це фейк, то дуже якісний.

— А якщо не фейк? — спитала Анжела. Вона вже друкувала окремі фрагменти у верифікаційній системі, співставляла з відкритими базами, обшукувала архіви контрактів в міжнародному оборонному реєстрі.

Через п’ятнадцять хвилин вона підняла голову:

— Це не фейк.

---Контракт на $60 мільйонів.

Між українським оборонним концерном і нібито приватною компанією зі Скандинавії. Але IP-домени компанії — зареєстровані через офшорну прокладку на Кіпрі.

Предмет договору — системи електронного наведення для протиповітряної оборони.

За документами — найсучасніші технології. У візуалізаціях — комп’ютерна модель поля бою, динамічне наведення, розумні алгоритми. На папері — обладнання вже встановлене. Уже введене в експлуатацію.

Але жодна система ніколи не запрацювала.

— Це що, просто металобрухт? — Сава крутив у пальцях друковану копію технічного опису. Його очі стрибали між термінами, які він не до кінця розумів — але інтуїція вже сигналізувала: щось тут гниле.

— Навіть гірше, — відповіла Анжела. — Це — вітрина. Макети, які на виставках показували як “інновації”. Але нам відправили порожні корпуси. Без електроніки. Без плати. Просто метал — імітація.

— А хто це затвердив? — Сава підвів очі. Його голос став холодним.

Ігор мовчки відкрив останню сторінку. Там — підписи. Серед українських чиновників — ім’я іноземного спостерігача. Представник Міжнародної дорадчої групи з питань оборонних реформ. Західне ім’я. Посада — радник при дипломатичній місії.

Офіційна присутність Заходу.

Офіційне затвердження фікції.

— Це більше, ніж внутрішня зрада, — сказав Ігор. — Це змова. Із двох боків. Ми прикрили дірки у системі “під грифом довіри до партнерів”.

— А якщо це — спецоперація прикриття? — обережно кинув один з технічних аналітиків. — Якщо там працювали спецслужби?

— Тим більше, — відповіла Анжела. — Тоді це ще й провал ізсередини НАТО.

---Підготовка тривала шість днів.

Інформацію перевіряли технічні експерти з Італії, Польщі, Естонії. Частина з них — колишні військові інженери, тепер — незалежні консультанти. Вони отримали доступ до фрагментів технічного опису і фотографій внутрішнього обладнання.

Вердикт:

Муляжі.

Системи управління — не підключені.

Програмне забезпечення — неінтегроване, а місцями — взагалі фальшиве.

---Платформа вперше вийшла на міжнародну співпрацю — через зашифрований канал домовились із одним із найавторитетніших розслідувальних центрів у Лондоні.

Разом із британськими журналістами вони створили двомовну публікацію:

> "Мільйони за тишу: Як міжнародні партнери прикривали фіктивні оборонні поставки в Україну"

Матеріал — неймовірно сильний. З інфографіками, сканами, коментарями інженерів, фото підписів, з іменами. Без затушованих облич. Без напівнатяків.

---У день публікації — в Києві запанувала тривожна тиша.

Міністерства мовчали. Коментатори — не знали, з чого почати.

Але вже через три години — почалось у Стокгольмі. І в Брюсселі.

Європейські журналісти — шоковані.

Політики — змушені реагувати.

Громадськість — лютує.

Пресслужби компаній і фондів — не відповідають. Лобістські центри в Брюсселі — перегріті від запитів.

---Платформа випустила відео з QR-кодом на повний звіт, який можна було завантажити у форматі PDF. Трафік лився тисячами. Через кілька годин — перша DDoS-атака, цього разу з Іспанії. Але захист тримався.

---Увечері, в ангарі, Ігор сидів перед картою світу.

На ній — точки переглядів. Живі маркери. Кожна — когось, хто прочитав. Хто знає. Хто, можливо, мовчав — але вже не може.

Берлін.

Брюссель.

Вашингтон.

Копенгаген.

Женева.

— Ми зламали не просто систему, — сказав Сава, який щойно повернувся з переговорів із новим інформатором. — Ми розірвали завісу. Нас бачать. Нас бояться.

— І не можуть назвати "внутрішніми радикалами", — додала Анжела. — Бо тепер ми — на світовій арені.

— А якщо вони натиснуть? — спитала вона. — Якщо тиск піде ззовні — не через суди, не через замовні матеріали — а через дипломатію, фонди, гранти, санкції?

Ігор задумався. На обличчі — втома. Але і щось інше: знання. Спокій. Більше не юнацький азарт — а досвід воїна.

— Я більше боюся мовчання, — сказав він. — Бо коли ніхто не пише, не дзвонить, не заперечує — це значить: дошло куди треба. І їм є що приховувати.

---Він натиснув на новий лист у спільній скриньці.

Відкрився новий текст:

> “Я — частина системи. Але я більше не хочу мовчати.

Мене звуть…”

(далі — ім’я співробітника одного з міжнародних фондів у Центральній Європі. Особа, яка мала доступ до звітності, розподілу коштів і переговорів з урядами.)

Ігор повільно, майже з іронічною повагою, посміхнувся.

— Гра вийшла за межі країни.

— І тепер вони не знають, де ми закінчуємось.

— Бо ми — скрізь.

🔻 Це вже був не просто “Останній раунд”. Це був початок великої гри без правил, де правда — найнебезпечніша зброя.