Розділ 52 Тріщина

Тривога спрацювала о 3:41. Різкий писк прорізав нічну тишу, зірвавши команду з ліжок. У темряві миготіли червоні індикатори серверної. Система безпеки платформи “Останній раунд” зафіксувала несанкціонований доступ. Внутрішній акаунт. Адміністративний рівень.

Акаунт Сави.

— Це не я! — він кричав, стоячи в одних шортах, розпатланий, зі зблідлим обличчям. — Я спав! Клянуся! Я не чіпав ноутбук!

Ігор вже нахилився над консоллю. Екран блищав рядками логів: час — 03:36, IP-адреса — точно його. Доступ — з робочої машини. Дії: експорт бази контактів викривачів, відкриття кількох чернеткових досьє, які ще не публікувались, копіювання службової переписки.

— Доступ був реальний, не підроблений, — підтвердила Анжела, ковзаючи пальцями по планшету. — І найгірше — із правами суперкористувача.

Її голос зірвався. Вона підняла очі на Саву. Той тремтів. Не від холоду. Від відчаю.

— Хтось зламав твою машину. Або в тебе троян. Або… фізичний доступ.

— Але хто? — прошепотів Сава, опустивши очі.

— Усе виглядає так, ніби це ти.

Мовчанка. Кожен у кімнаті відчув, як тоненький шовк довіри почав рватись.

---О 7:12 Ігор сидів за дошкою з контактами. Десятки імен, переплетені стрілками, кольоровими позначками, шифрованими нікнеймами. Зі стіни дивився вузол зв’язків, як паутина. У самому центрі — відкриті акаунти, які були скомпрометовані.

— Чоловік із Полтави, що передав архів про перекази на приватні офшори — відключив зв’язок. Не відповідав на запити.

— Суддя, який щойно передав справу про незаконну приватизацію ракетного заводу — зник. Його телефон вимкнено.

— Інформатор у Києві, що працював в офісі концерну “Авіасистеми” — писав повідомлення: “мені дзвонили. Кажуть, вас зламали. Я не знаю, чи вірити. Але я зникаю. На всяк випадок.”

Мовчання. Паніка. Втрати.

— Ми втрачаємо людей, — сказала Анжела вже зранку, коли за вікном почало сіріти. Її голос був хриплий. Вона не спала вже другу ніч. — Вони не довіряють. Бо бачать — ми не змогли їх уберегти.

— А якщо злив ішов зсередини? — запитав Петро, новий ІТ-фахівець, що долучився тиждень тому. Він вів паралельний моніторинг ізольованої версії серверу.

— Тоді це не злам. Це саботаж. І тепер ми або реагуємо миттєво — або платформа перестане існувати.

---Ігор знову вивчав дошку. Дивився не лише на імена. Він шукав поведінку. Невідповідності. Ритм. Коли хто з’являвся. Що питав.

Його погляд зупинився на одному імені.

— Артем. Новенький. Прийшов місяць тому. Працював із відео, займався монтажем, мав доступ до внутрішнього FTP. Час від часу — тісно спілкувався з Савою.

— Він був у чаті в неділю, — мовила Анжела. — А потім — тиша. Уже два дні.

— Дзвонили йому? — запитав Ігор.

— Ніхто не відповідає.

---Артема знайшли на третій день. У його квартирі — тиша, порядок. Сусіди казали: “Тихий, ввічливий. Завжди з навушниками.” Жодних слідів боротьби. Жодної розрухи.

На столі — записка:

> “Мені сказали — або ви, або я. Я вибрав їх. Пробачте.”

Він був мертвий. Отрута. Швидкодіюча. Без запаху, без кольору.

Це був удар у саме серце. Уперше команда втратила когось свого не від кулі, а від вибору. І цей вибір болів не менше.

---Сава мовчав. Сидів, не кліпаючи, перед своїм ноутбуком. Руки в колінах, очі червоні. Екран навіть не увімкнений.

— Він… він часто сидів біля мене. Я бачив, як він працює. Ми навіть обідали разом. Я мав перевірити… Я ж його привів… — прошепотів він.

— Ти не винен, — тихо сказав Ігор, стоячи позаду. Але Сава знав: частину вини він понесе назавжди.

---Увечері команда зібралась у великій кімнаті. На екрані — порожнє місце, де колись у чаті був Артем. Його аватарка — сіра. Останнє повідомлення: “залив фінальну версію відео, гляньте.”

Ніхто не писав “прощавай”. Не було слів.

Ігор підвівся. Підійшов до мікрофона. У прямому ефірі на платформі з’явилось звернення:

> — Один із нас загинув. Вбитий не кулею. Вбитий системою вибору, яку створив страх.

— Ми не зупинимось. Ми очистимо кожен рядок коду, кожну ланку ланцюга, кожен обліковий запис. І якщо ви нас зрадите — ми вас знайдемо.

— Тепер ми не просто платформа.

— Ми — пам’ять. Ми — відповідь.

--Після трансляції було тихо. Тиша вже не була холодною, як раніше. Вона пульсувала. У ній кипіла сила, яка ще не мала форми. Але вже мала ціль.

Це була не апатія. Не страх. Не втома.

Це була зосереджена лють. І вона не пробачала зради.