Розділ 51 Смуга фронту

Нам написала Катерина Литвиненко, — голос Сави був рівний, але очі — напружені. — Колишня бухгалтерка з “Технооборонресурсу”. Каже, вона вела “чорну касу”. І готова дати свідчення. Повне. Імена, дати, документи. Але…

Він зробив паузу.

— …її вже двічі намагались убити. У під’їзді. Один раз — ножем, другий — підлаштована “випадкова” аварія. Вона дивом залишилась жива. Ховається в подруги, майже без зв’язку.

У кімнаті стало тихо.

Усі погляди були на Ігореві. Він сидів, спершись ліктями на стіл, пальці переплетені.

— Вивезти її. Сьогодні ж. Без шуму. Без телефонів. Тільки віч-на-віч.

Голос — твердий, мов сталь.

Анжела вже встигла відкрити карту на планшеті.

— Є маршрут. Перевірене місце. Квартира в передмісті. Автономне живлення, захищене інтернет-з'єднання. Камери без доступу ззовні.

— А охорона? — перепитав Андрій.

— Колишній СБУшник. Я йому довіряю. Раніше був по інший бік. Тепер — з нами. Бо його брат теж “зник” після спроби розслідування.

---Катерина сиділа на дивані, загорнувшись у сірий плед. У руках — чашка чаю. Руки тремтіли, незважаючи на те, що чай був гарячий. В її погляді — не страх, а втома від страху.

Ігор сидів поруч. Не надто близько, щоб не тиснути, але й не занадто далеко, щоб вона не почувалась покинутою.

— Я вела “чорну касу” майже три роки, — почала вона. Голос зривався, але вона трималась. — Там не лише генерали. Там заступник міністра, радник президента, кілька “бізнесменів”, які крутять контракти на дрони, яких не існує. Усе копіювала. Спочатку — для підстраховки. Потім — бо не могла вже мовчати.

— Ви маєте копії? — тихо запитала Анжела.

— Є сервер. Зашифрований. Він за кордоном. Доступ через мультиключ, два фактори, один з них у мене. Інший — у мого племінника. Якщо зі мною щось трапиться — він викладе все.

— Чому ви вирішили говорити зараз? — спитав Андрій.

Катерина подивилась у порожнечу. На очах — сльози.

— Бо вбили мого брата. Він працював у тому самому департаменті, що і я. Ми обоє знали. Він завжди казав: або ми мовчимо, або вони нас змусять мовчати. А потім… він пішов уночі по цигарки і не повернувся. Знайшли тіло в річці. Сказали — самогубство. Але він боявся води. З дитинства.

Ігор стиснув губи. Він чув подібне вже не вперше. І кожного разу — це було як удар.

— Ми вас не залишимо. Ніколи, — пообіцяв він.

---Через три години Катерину перевезли. Операція була, як спецоперація — дві машини, зміна маршруту, сліпі камери, відключення GPS. Вона не знала навіть, куди її везли. І правильно.

Того ж вечора частину документів було оприлюднено. На сайті “Останнього раунду” з’явився новий розділ:

> “ТЕХНООБОРОНРЕСУРС. РОЗКРАДАННЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ.”

Імена. Рахунки. Дати. Цифри. Фотокопії. Без цензури. Без затінення.

Інтернет вибухнув. Журналісти телефонували без зупину. Державні сайти “лягали” від трафіку. Telegram-канали репостили матеріали щохвилини. На Reddit — переклади на англійську, іспанську, японську.

“Україна, яка бореться за життя — ще й бореться з корупцією”, — писали міжнародні видання.

— Це вже не просто платформа, — сказав Андрій, спостерігаючи, як цифри на сервері стрибали шаленими темпами. — Це фронт. І ми — на його передовій.

---Увечері Ігор стояв на балконі свого помешкання. Місто ніби завмерло. Вогні світильників здавались тьмянішими. Тиша — глибшою.

Але він вже знав, як слухати тишу. Це не спокій. Це зброя, що заряджається.

На телефон прийшло повідомлення. Без підпису. Без контакту.

Лише три слова:

> “Ти наступний. Обережно.”

Ігор прочитав. Усміхнувся. Тихо. Спокійно. Навіть із викликом.

Він зробив ковток кави, повернувся в кімнату, сів за ноутбук. Відкрив новий файл. Натиснув “Запис”.

Голос за кадром — його власний:

> “Це новий епізод. Якщо ви це чуєте — значить, ми ще тримаємось. І значить, правда все ще дихає.”

Він не кликав помсти. Він кликав розуміння. І відповідальність.

Бо на цій лінії фронту немає траншей. Немає каски. І немає тилу.

Є тільки груди. І крок вперед. Щоб знову сказати:

“Ні — ми не замовкнемо. Навіть якщо це останній наш запис.