Розділ 50 Тиша перед новим штормом

Минуло десять днів.

Телефони перестали дзвонити ночами. Під дверима вже не лишали погроз, електронні скриньки не розривалися від фейкових листів. Ніхто не стежив. Ніхто не ламав паролі. Ніхто не чекав біля під’їзду з “випадковими” питаннями.

Тиша. Странна, майже підозріла.

Але ті, хто залишився — знали: це лише затишшя. Класичне перед бурею. Перед тим, як система вдарить удруге — вже по-іншому, холодніше, продуманіше.

Ігор вперше за два місяці повернувся до себе додому.

Під’їзд — сірий, облущений. Ліфт усе ще не працював. П’ятий поверх — як новий Еверест. Двері трохи провисли, як і рік тому. Всередині — порожньо.

Порожньо не тому, що немає речей. А тому, що повернулась тиша.

Кімната пахла пилом і старим папером. На підлозі — розетки зі слідами того, як торік звідти витягали прослуховуючий пристрій. Тоді це лякало. Тепер — стало частиною фону.

Ігор сів на підлогу, притулившись до стіни. Подивився у вікно. Десь унизу плакала дитина. Поруч хтось сварився на балконі. Життя тривало.

Але у нього — був інший ритм.

На ноутбуці — новий лист. Анонімний. Без привітання. Без підпису. Просто вкладення.

Скани угод. Нові прізвища. Нові мільйони. Виведені через підставні компанії, “під ключ”, у розпал воєнного стану. Але цього разу — не волонтери, не середній рівень чиновництва. Цього разу — рівень кабінетів, що світяться на Банковій.

Ігор перечитав все двічі. Тоді мовчки переслав файл Андрію з коротким повідомленням:

> “Схоже, фінал — це тільки пауза.”

---Наіншому боці міста, в колишньому офісі юридичної фірми, який тепер став штаб-квартирою “Останнього раунду”, закипала робота.

Стіни щойно пофарбовані — але запах ще тримався. Хтось заносив коробки, хтось вивішував білі дошки, хтось свердлив стіну під монітори. У кутку — перші сервери. На підвіконні — чашки з недопитою кавою. Все — з нуля. Все — по-справжньому.

Анжела стояла біля екрана, показуючи нову структуру платформи.

— Окремий відділ із захисту свідків, база з обмеженим доступом, де тільки юристи матимуть ключі. А ще — архів розслідувань, відкритий, як скальпель. Щоб більше жодне розслідування не “зникло”.

Сава доповнив:

— І гаряча лінія. Цілодобова. Для тих, хто не має до кого звернутися. Ми не просто “слухаємо” — ми відгукуємось.

На центральній стіні тепер висів новий логотип:

чорне коло з розбитим ланцюгом у центрі.

Підпис під ним — “Останній раунд — платформа дій”.

Без пафосу. Без політики. Лише дія.

У перший день офіційного запуску платформи надійшло понад 200 звернень. Хтось просив про захист. Хтось — дякував за сміливість. Деякі надсилали скріни чатів, банківські документи, злиті з внутрішніх серверів корпорацій.

— Це вже не хвиля, — тихо промовила Анжела, гортаючи повідомлення. — Це — цунамі. Насправді, люди давно знали. Просто чекали, поки хтось увімкне світло.

---Увечері, в одній із кімнат штабу, зібралися всі. Сиділи в колі — як колись у тій будівлі в лісі. Але тепер — не в страху, а з гордістю.

На столі — лише чай, вода, пара пляшок кола. Працювати ще довго. Але це була мить паузи — щоби подивитися одне одному в очі.

— Пам’ятаєте, як усе починалося? — сказав Андрій. — Один відеозапис. Одна історія. І одна людина, яка вирішила не мовчати.

— А тепер нас — сотні, — відповіла Анжела. — І вже не зупинити.

— Хтось сказав мені сьогодні в метро: “Мені вперше хочеться вірити новинам”. Ви розумієте, що це означає? — озвався Сава. — Це не просто зміна наративу. Це зсув вектора. Це — початок іншої країни.

Він підняв келих з водою:

— За тих, хто залишився. І за тих, хто ще прийде. Бо Останній раунд — він ніколи не буває справді останнім.

Ігор мовчав. Але в його очах була зосередженість. Не тиша. Не втома. А готовність.

Коли всі розійшлись, він ще довго сидів перед екраном. Перевіряв вкладення. Звіряв підписи. Вичитував зв’язки. Ланцюг компаній, схеми відмивання, пов’язані фірми за кордоном.

Цього разу — гра йшла на іншому рівні.

Ігор видихнув. Взяв навушники. Натиснув “Play”.

Голос свідка за кадром — хрипкий, зсунутий:

> “…вони знали, що ті генератори — не працюють. Але все одно підписали. Бо відкат уже лежав у конверті. Під час обстрілу ми втратили трьох людей. Через це.”

Ігорь замислився. Палець знову натиснув “Play”. Потім ще раз. Потім — почав писати план дій.

Бо Останній раунд — це не кінець.

Це — початок війни, в якій правда більше не самотня.

І багато тих, хто говорять — вже не мовчки помирають, а живуть, і перемагают