Розділ 45 Гра на виживання

Коли лікар з реанімаційної бригади підтвердив, що прокурор ще живий, Ігор не відчув полегшення. Лише тремтіння в грудях і відчуття, ніби довкола нього стискається невидиме кільце.

— Якщо він не прийде до тями за добу — нас можуть поховати разом із цією справою, — промовив Андрій, затягуючи ремінець на годиннику. — У прямому сенсі.

— Нас не поховають, — впевнено сказав Ігор, хоча голос зрадницьки сів. — Я все копіював. І в мене є ще один свідок.

Андрій подивився на нього пильно:

— Хто?

— Жінка. Працювала в архіві тендерного комітету МОЗу. Раніше боялася. А після вибуху... страх переріс у відчай. Тепер їй уже нічого втрачати.

— Вона в безпеці?

Ігор витримав паузу.

— У нас. У горах. Але "у нас" більше не означає безпечно.

---Вже ввечері один із зашифрованих чатів, якими користувалась група, зник. Просто зник. Наче хтось вирвав аркуш із книги. Додаток викидав повідомлення: “Канал недоступний. Можливе перехоплення ключів шифрування.”

— Хтось або зламав систему, або зрадив, — сказала Анжела, тримаючи планшет із кодами у руках. Її пальці тремтіли. — Ми програємо темп.

Наступного дня з Андрієм зв'язалася журналістка з одного з провідних європейських телеканалів. Вона писала з обережністю, але прямо:

> “Ми готові вийти з матеріалом. Але мені потрібен прямий контакт із хоча б одним живим свідком. І підтвердження: фізичний документ, що не можна спростувати. Оригінал. Це умова редакції.”

Тиша тривала хвилину. Потім Андрій передав планшет Ігорю.

— Це маєш зробити ти. Ти — чистий. Твоє обличчя ще не публічне. У тебе є досвід.

— А головне — в мене є обличчя, якого не знають прикордонники, — додав Ігор, усміхаючись самими кутиками губ.

---Ніч. Порожня станція. Дощ. Підсвітка ламп блимала, розчиняючись у мряці. В очікуванні потяга Ігор сидів на лавці біля останнього вагону. З боку — типовий турист із туристичним рюкзаком. Усередині — розшиті підкладки з документами. У лівій внутрішній кишені куртки — USB-накопичувач. На ньому: аудити, підписи, закупівлі, скани договорів, записи розмов з чиновниками.

Кожен байт — доказ.

Позаду пролунали кроки. Важкі. Ритмічні. Без поспіху. Ігор стиснув у пальцях металевий трекер у кишені — якщо натиснути двічі, сигнал піде Анжелі й Андрію. Їхній план “Б” активується за 10 хвилин.

— Добрий вечір, — сказав хтось позаду російською з балтійським акцентом.

Ігор не обернувся.

— Вечір добрий, — відповів українською. — Турист?

Пауза. Дощ стукав по даху станції.

— Можливо. А ви — розслідувач?

Тиша стала густішою. Ігор підвівся повільно, як хижак. Подивився через плече.

— А ви — вбивця?

П’ять секунд. Погляд. Тиша. Потім чоловік лише злегка кивнув і рушив у бік виходу, зникаючи в сутінках.

Ігор залишився стояти. Не рухаючись. Не дихаючи. Лише серце — удар за ударом.

Через 50 хвилин він сів у потяг. Перевірив підкладку. USB був на місці. За кілька годин — він уже був у Ризі.

---Операція тривала всього пів години. Зустріч у кафе на окраїні. Три чоловіки в цивільному. Один — журналіст. Один — технік з телеканалу. Один — представник місцевої служби безпеки. Кожен — зі своїм завданням.

Флешка була передана. Журналістка записала коротке інтерв’ю з Ігорем. Без обличчя. Без прізвищ. Але з голосом, що не залишав сумнівів у правді.

— Ми вийдемо з ефіром через 72 години, — сказала вона. — Але будьте обережні. Ваші люди в Україні — під наглядом.

Ігор мовчки кивнув. І вже наступної ночі перетнув кордон — у зворотному напрямку.

Повернення не мало сенсу. Але він повернувся. Бо це — його гра.

Його земля.

Його останній раунд.

---У Києві вже йшла підготовка до сесії, яка мала розглянути надзвичайний запит — щодо створення тимчасової слідчої комісії. Але це був лише фасад.

У тіні вже формувались нові списки. Списки тих, кого треба "відключити". Тих, хто знає надто багато. Тих, хто більше не боїться.

Ігор, Андрій і Анжела знали: тепер усе — не про справу. Тепер — про виживання.

І кожен їхній день — це партія в шахи без можливості ходу назад.

Гра на виживання розпочалась.