Розділ 44 Вже неповернення

Готель у Сігулді здавався спокійним тільки ззовні. Маленька кам’яна будівля, оточена соснами, з виглядом на долину Гауї. Туман вкривав усе навколо — як плівка між світами. Внизу, за балконом, майже не видно було річки, але її шурхіт відлунював у повітрі, наче шепіт часу.

Ігор сидів на вузькому плетеному кріслі. Ковток чорної кави. Погляд — порожній. Перед ним — відкритий ноутбук. Екран світився останнім листом, що щойно прийшов із України. Анонім. Але шрифт — знайомий. Хтось із тих, хто ще в системі, але вже не з нею.

Прикріплений файл — фото з екрана месенджера. Переписка між народним депутатом та помічником міністра внутрішніх справ. Чіткий наказ:

> “Вивезти С.В. до кінця тижня. Якщо не встигнемо — активувати етап Б. Контакти — стерти. Документи — знищити.”

Ігор перечитував повідомлення п’ять разів. Потім натис “роздрукувати” — на маленький портативний принтер, захований у валізі. Коли папір вислизнув із пристрою, він довго на нього дивився, ніби шукав знак.

За п’ять хвилин він уже йшов пішки вниз, крізь туман. Зустріч була призначена в маленькій кав’ярні біля вокзалу. Там чекали Андрій і Анжела. Заказали латвійську каву й пиріжки з вишнею — хоча ніхто з них не торкався їжі.

— Ось, — сказав Ігор і поклав роздруківку на стіл. — Вони вже запускають евакуацію. Якщо не встигнуть — зачистка.

Андрій нахилився, прочитав мовчки, потім стис кулак.

— Значить, ми ще встигнемо, — відповів він. — Бо в нас є ще один козир.

Він витягнув телефон, показав діалог з людиною, підписаною лише як “V.Z.”.

— Прокурор, — сказав він. — Той самий, що колись намагався зупинити схему з армійськими ліками. Тоді його "попросили" мовчати. Але тепер — він готовий говорити.

— Публічно?

— Так. Але за однієї умови: виступ — через парламент. Прямо під час сесії. Бо тільки в такому випадку він отримає депутатський імунітет, хоча б тимчасово. І на трибуні — його не зможуть прибрати мовчки.

Анжела провела пальцем по краю чашки.

— Значить, ми маємо діяти негайно. Бо якщо ми це зробимо — все. Шляху назад не буде.

— І не має бути, — відповів Ігор. — Бо назад — це болото. Ми вийшли. Тепер — тільки вперед.

---Наступного дня.

Сесійна зала парламенту.

День починався буденно: доповіді, поправки до бюджету, кулуарні розмови. Але десь об 11:40 на трибуну вийшов депутат з опозиційної групи — молодий, з розгубленим, але рішучим поглядом.

— Шановні колеги! — голос його дрижав, але не ламався. — Я маю на руках свідчення людини, що впродовж років була поруч із сірим координатором багатьох незаконних операцій. Я маю документи. Я маю факти.

У залі — тиша. Потім — шум. Коли він прочитав перший уривок з інтерв’ю Олега — зала зашипіла.

— Ось матеріали закупівель Міністерства оборони. Фіктивні фірми, завищені ціни, відмивання коштів. Підписи — ось. Прізвища — ось. Дозволи — ось.

Два депутати схопились, намагаючись зірвати виступ. Один кричав про “іноземне втручання”. Другий — про “фальсифікацію”.

— Вони знали, — прошепотів Ігор у віконце преси. — Вони всі знали.

Зала ледь не зірвалася у бійку, але пряма трансляція встигла зафіксувати головне: правду, яка вперше пролунала з офіційної трибуни.

---До вечора — хвиля.

Соцмережі вибухнули. Хештеги #МаскаЗлетіла і #Останній Раунд зайняли топи Twitter, Telegram, TikTok. Журналісти на всіх мовах світу перекладали фрагменти виступу. BBC, DW, Al Jazeera — усі просили інтерв’ю. Посольства — надсилали запити.

Але радість тривала недовго.

О 20:14 того ж вечора автомобіль, яким їхав прокурор, злетів у повітря за два кілометри від парламенту.

Він вижив. Але в комі. Уламки машини розкидало на 30 метрів. Уся документація, яку він віз із собою — зникла.

— Це були копії, — сказав Андрій, стоячи біля екрана новин у нічному номері готелю. — Вони думали, що забрали все. Але копії вже в хмарі. І частина — на руках журналістів.

— Вони бояться, — додав він. — А коли бояться — роблять помилки.

Анжела стояла мовчки. В її очах — не тріумф, а втома. Понад добу без сну, без гарантій. Вона опустилася на ліжко, прикрила очі.

— Ціна нашої правди — вже занадто висока, — сказала вона тихо. — Але ми не маємо права зупинитись.

Ігор дивився у вікно. Над лісом у Сігулді знову стояв туман. Тільки цього разу — не мовчазний.

Цього разу — все змінилось.

Бо настав момент, коли назад — вже не повернешся.

Настала точка неповернення.