Розділ 41 Умова союзника

— Посол хоче зустрітись? — перепитав Ігор, не зводячи очей з монітора.

— Так, — підтвердив знайомий журналіст, передаючи флешку, завбачливо загорнуту в обгортку від жуйки. — Але неофіційно. Без протоколів, без записів. Місце він обере сам. І ти маєш прибути сам. Без охорони, без телефону.

— Він що, змахує на шпигуна? — іронічно усміхнувся Ігор, але очі лишались серйозними.

— Ні. Просто він хоче говорити не як дипломат, а як... гравець.

Гравець. Це слово застрягло в голові Ігоря, як тріска під нігтем.

Після короткої паузи Ігор нарешті кивнув:

— Добре. Але без гарантій — нічого не передаю. Ми не на продаж.

---Місце зустрічі здивувало: старовинний маєток, переобладнаний у музей, за містом. Камери були вимкнені, охорона — прихована, але відчувалась, ніби хтось стоїть у кожній тіні. Пахло воском, старим деревом і пилом — все говорило про часи, які минули, але не забулись.

Посол чекав у бібліотеці — в кімнаті з високими стелями, полицями до самого верху і антикварним столом, за яким колись, можливо, сидів хтось із аристократії. Він був чоловіком років шістдесяти, в темно-синьому костюмі, з проникливими очима й жестами, що видавали військову виправку. Мовчки вказав на стілець навпроти.

— Ви наражаєте себе на небезпеку, — сказав він без зайвих прелюдій. — І не тільки себе. Ви створили ефект доміно. За вами спостерігає Захід. Вас цитують у Сенаті. Вас бояться кілька режимів. А ми — хочемо знати: хто ви насправді?

Ігор не відвів погляду.

— Ми — громадяни. Які втомились мовчати. Все, що ми робимо — це правда. У вас є докази протилежного? Спростуйте. Немає? Тоді чому ви тут?

Посол затримав погляд. Його вуста сіпнулись у ледь помітній усмішці.

— Бо правда іноді небезпечніша за зброю. Особливо — ваша. Ви не просто копаєтесь у бруді. Ви з’єднуєте крапки, які не всі хочуть бачити. І хтось уже втратив через вас гроші. Хтось — репутацію. А хтось — сон.

— Це їхній вибір. Ми нікого не змушуємо красти.

— Ми не будемо вас зупиняти. Навпаки — можемо допомогти. Але є одна умова.

— Яка?

— Координація. З цього моменту — жодних самостійних дій без узгодження. Ми відкриємо вам деякі двері. Дамо доступ до архівів, каналів, навіть захистимо від "випадкових аварій". Але взамін — ви не публікуєте нічого критичного без попередження. Правда — це зброя. І її треба націлювати.

Ігор стиснув щелепу. Його пальці нервово грали з пером, що лежало на столі.

— А якщо ми не погодимось?

— Тоді ви — самі. А ті, хто вже почали полювання, мають ресурси більші за ваш модем і мікрофон.

---Вечір. Кабінет. Стіл завалений роздруківками, планшети, ноутбуки, чашки кави з вичерпаним терпінням. Команда чекала.

Ігор розповів усе — чітко, без прикрас. Слова посла зависли в повітрі, як попіл після пожежі.

— Це гра, — сказав Андрій. — І нам пропонують стати фігурами. Можливо — навіть не пішаками. Але все одно — фігурами.

— Ми і так у грі, — відрізала Анжела. — Питання — чи залишимось на дошці, коли почнеться наступний раунд?

Сава, не відводячи очей від екрану, повільно прочитав вголос новий витік: "Найвищі чини знали. І мовчали. А деякі — отримували відсотки."

— Якщо погодимось, — прошепотів він, — ми, можливо, дійдемо до фінішу. Але вже не на своїх ногах. А в чужих черевиках.

Ніхто не сміявся. Атмосфера згущувалась.

— Це більше, ніж розслідування, — сказав Ігор. — Це вже питання вибору шляху. Автономія — чи результат? Герої — чи союзники системи?

Пауза. Довга. Напружена.

— Рішення приймаємо разом.

---Уранці Ігор набрав номер.

— Ми приймаємо допомогу. Але на наших умовах. Жодних замовних тем. Жодного втручання в суть. Якщо бодай раз — вийдемо в публічну площину з усім, що маємо.

На іншому кінці дроту — тиша. Потім голос:

— Ви сміливі. І, можливо, саме тому — варті підтримки. Працюйте. Ми поруч. Але пам’ятайте: поруч — не означає «замість вас».

---А тим часом у сусідній країні затримали журналіста. Він поділився витягами з українського розслідування на одному з незалежних форумів. Арешт провели на світанку. Без ордеру. Без слів.

Це була відповідь. Світова шахівниця ожила. І тепер фігури на ній рухались не лише за правилами.

Ігор і його команда — не лише вижили в першій частині гри.

Вони щойно підписалися на наступний рівень. І темп там був смертельно швидким