Розділ 40 Тінь зовні

— Це не зсередини, — сказав Андрій, нахилившись до монітора. — Це кіберудар. Повноцінна атака. Але мова інша. Сліди не наші.

На екрані миготів код, який змінювався щосекунди — як дихання якоїсь цифрової істоти. Пакети з даними били по серверу з різних країн, у різні точки входу. Все виглядало, наче масована артилерія, але на полі інформаційної війни.

Сава зосереджено вдивлявся у вікно з логами. Знав — тут важлива кожна секунда.

— Росія?

— Схоже. Але не "любителі", не тролеферма. Це — військові. Координована атака. Удар одночасно по нам, по електронці депутата, по трьох журналістах-розслідувачах. Це — сценарій.

Усі говорили пошепки. Повітря в кімнаті згущувалося від напруги.

---Вночі все зникло.

Сайт публічного контролю — глухо. Сервери — замовкли. Частина даних — стерта повністю. Мов ніколи й не існувала.

Вранці в штабі запанувала тиша. Люди не кричали, не панікували. Вони просто сиділи, як після удару блискавки, яка розколола все навпіл, і вдивлялись у екрани, що показували «404».

— Ми зробили резерв, — сказав один з айтішників-волонтерів, в окулярах і з триденною щетиною. — Дані відновимо. Але це затримає нас. І головне — це сигнал. Хтось боїться. І дуже.

Він не усміхався. Він говорив це, наче коментував нову стадію хвороби.

---

Анжела мовчки гортала карту активності користувачів. Візуалізація виглядала як зоряне небо: тисячі точок підключення. Але найбільше — не з України.

— Польща, Німеччина, Канада, Штати… — пробурмотіла вона. — Діаспора. Вони не просто стежать. Вони — тримають. Ширять. Перекладають.

А тоді з’явилась нова точка.

— Білорусь? — нахмурився Сава. — Це ж…

— Там є центри. Під Мінськом, у Гомелі. Відомі “табори підготовки” для так званих “активістів”. Ми не раз про них чули. Тепер їхні "випускники" вгризаються в наші сервери. І частина запитів — прямо звідти.

В цей момент відчинилися двері. У кімнату увійшов Ігор.

На обличчі — темні кола від недосипу. Очі — глибокі, сухі, мов ріка після спеки. В руках — флешка. Він поклав її на стіл без слів. Усі завмерли.

— Що це? — запитав Сава.

— Київ. Камери спостереження. Будівля, де жив наш волонтер. Пам’ятаєш, той, що збирав архіви по агроафері?

— І?

— Ось мікроавтобус. Чорний. Той самий, що “супроводжував” журналістів у 2014-му. Без номерів. Але…

Ігор вийняв ще один знімок.

— Цей номер належить… посольству. Не українському.

Повисла тиша.

— Що це означає? — нарешті озвалась Анжела.

— Що ми зачепили не просто внутрішню мафію.

— Що це — більше. Глибше. Геополітика. Їм не вигідна наша прозорість. Вони хочуть тримати нас слабкими.

---Наступного ранку новини вибухнули:

> “Депутат Олег Кривенко госпіталізований. Авто збите на трасі. Водія не знайшли. Камери — не працювали.”

Це був той самий депутат, що виступав у сесійній залі з розкриттям корупційної схеми в облраді. І який, попри погрози, продовжував роботу. Ігор говорив із ним за день до замаху.

— Це замах, — прошепотів Андрій.

І цього разу — всі відчули, що стало справді небезпечно.

---У кімнаті засідань було людно. Кожен — із термосом, записником, і втомою в очах.

— Ми втягнули країну в бій, — сказав Сава. — І тепер на нас дивиться не тільки народ. А ще — ті, хто хоче, щоб ми програли.

— Не просто програли, — додала Анжела. — А щоб ми втратили віру в себе. Це для них головне.

Ігор мовчки підвівся. Підійшов до дошки, де досі висіли плани першого запуску платформи. Усе стерто. Початок заново.

— Нас хочуть знищити. Ізолювати. Переконати, що ми — пил, дріб'язок. Але знаєте, чого насправді бояться імперії?

Він зробив паузу. Хтось ковтнув слину.

— Маленької людини. Що не мовчить. І в яку вірить ще сто. А потім — тисяча. Бо імперії не падають від бомб. Вони гинуть від правди, яку більше не зупинити.

---Того ж дня, за 16 годин без сну, команда відновила платформу. Всі резервні копії, нові протоколи безпеки, верифікація користувачів, захищене сховище — все запрацювало. Сайт знову став доступний.

Але головне — на головній сторінці тепер не було списків чи карт.

Лише темний фон. І великий білий напис:

---

> **ТІНЬ ПРИЙШЛА ЗОВНІ.

АЛЕ СВІТЛО — ВСЕРЕДИНІ.**

---

Цей напис заскрінив кожен п’ятий користувач.

Його запостили волонтери, журналісти, навіть кілька дипломатів.

Він став маніфестом.

Тому що це більше не була боротьба просто за країну.

Це була боротьба за гідність.

За право називатися нацією, що пам’ятає і бачить.

За світло — навіть у час, коли над землею зависає тінь.