Розділ 39 Не кінець

Минуло п’ять днів.

П’ять довгих, спресованих у вічність днів після великого стріму, що перевернув країну.

За цей час — шість високопосадовців арештовано. Ще одинадцять — втекли за кордон. Частина зникла, мов випарувалась. Інтерпол вже отримав запити. Преса вибухнула заголовками: "Наймасштабніше викриття в історії незалежної України", "Тіньова імперія впала", "Правда прорвалася".

А в народі казали просто:

— Час правди прийшов.

Але для Ігоря та команди це не було кульмінацією. Це був лише новий початок. Коли скидається верхній шар гною — виявляється ще глибший, смердючіший, старіший.

---

Штаб у колишній школі гудів, мов вулик. Заходячи всередину, неможливо було одразу зорієнтуватися: між партами стояли ноутбуки, кабелі, термоси з кавою, стопки документів. У коридорах — черга людей: від професорів і медиків до двірників, що приходили поділитися тим, що чули на роботі.

— Щодня приходить по 30-40 нових людей, — казала Анжела, проводячи обхід. — Хтось приносить докази, хтось — анонімні записки, хтось — просто бутерброди. І часом — просто обіймає.

Вона говорила це, загортаючи в плед літню жінку, яка принесла щоденник свого покійного сина, військового медика. Щоденник із описами махінацій у прифронтових поставках.

Андрій, помітивши її погляд, усміхнувся:

— Люди, які плакали від безсилля, тепер плачуть від надії. Ми не маємо права зупинятись.

---Сава цілі дні просиджував у залі колишньої актової кімнати — тепер юридичної лабораторії. Разом із десятком юристів, айтішників і студентів-правників, він систематизував докази для передачі до Тимчасової слідчої комісії.

— Докази треба передавати з розумом, — пояснював він. — Не просто злити — тоді їх втоплять в бюрократії. Ми маємо подавати так, щоб навіть найпідступніші не змогли перекрутити.

— А як з тими, хто "ще там", але з нами? — спитав студент.

Сава замовк на хвилину, вдивляючись у монітор.

— Значить, настав їхній час вибору.

---Увечері, втомлений, але спокійний, Ігор вийшов у прямий ефір. Цього разу без вибухів. Без записів. Без скандалів. Він сидів у тиші, на фоні синьо-жовтого прапора, за столом, де лежала лише одна книжка — Конституція.

> — Ми перемогли? Ні.

— Ми виграли? Ні.

— Ми — почали.

Нам потрібно більше, ніж просто змінити обличчя. Ми маємо змінити правила.

Ми маємо побудувати нову систему — знизу вгору. Чесну. Прозору.

Але ми не зможемо цього зробити самі.

Нас має стати більше.

Нас — має стати мільйони.

У кожному місті, селі, лікарні, школі, сільраді, прокуратурі, ратуші.

Нас мають бути ті, хто не боїться. Хто не мовчить. Хто пам’ятає:

влада — це не привілей. Це служіння.

Його слова розлетілися, мов вогонь по сухій траві.

18 мільйонів переглядів — за 24 години.

400 тисяч репостів.

Тисячі коментарів — "Я з вами", "Я знімаю маску", "Ми — не боїмось".

---Платформа публічного контролю запрацювала вже за три дні.

Проста, зрозуміла, з кількома розділами:

Свідчення

Документи

Результати розслідувань

Звітність комісії

Кнопка «Надіслати анонімно»

—І мапа України, де в реальному часі з’являлись точки нових повідомлень.

Вже за кілька годин на платформу почали надходити перші історії:

— Фіктивні тендери в Полтаві.

— Продаж гуманітарки в Чернівцях.

— Директор школи, що “відмивав” зарплати в Закарпатті.

— Підтасовані вибори голови ОТГ у Сумах.

Правда почала розмовляти різними голосами. І жоден із них не був сам.

---Через тиждень у штаб прийшли двоє з СБУ.

— У нас є нова інформація, — сказав молодший. — Готується замах.

— Знову? — зітхнув Ігор, не підіймаючи очей від ноутбука.

— Тепер серйозніше, — продовжив старший. — Це вже не залякування. Це ліквідація. Вас не просто хочуть зупинити. Вас хочуть стерти. Назавжди.

Ігор витер лоба, мовчки подумав і відповів:

— Не можна стерти тих, хто вже розбудив інших.

— Ми вже не поодинокі.

— Нас — тисячі. І ми вже стали спільнотою.

---Тієї ж ночі хтось залишив напис на стіні штаб-квартири.

Чорною фарбою. Літери грубі, рвані.

“НЕ КІНЕЦЬ”

Спершу всі подумали — погроза. Ще один сигнал.

Але зранку один із волонтерів домалював:

“...А ЛИШЕ ПОЧАТОК”

Цей напис став вірусним. Його друкували на футболках. Малювали балончиками на парканах. Додавали у підписи до листів. Він з’явився навіть на банерах в Маріуполі, Львові, Харкові.

І щось у повітрі змінилося.

Ніби сама земля, пропалена роками брехні, нарешті почала дихати.

І над обпеченою країною, яка вчилася знову довіряти, з’являлись перші паростки нової весни.

Бо це справді не був кінець.

Це був початок.