Розділ 37 Удар у серце

Небо над Києвом того ранку було свинцеве, низьке, здавалося, ось-ось впаде на місто. Осінь затягнула хмари, мов плащом, приховуючи сонце, ніби передчувала: щось велике станеться. Щось, що змінить розклад сил. Щось, що вдарить у саме серце системи.

О 6:14 ранку Ігор зачинив двері своєї гірської дачі. Відключив сигналізацію, залишив ключ у поштовій скриньці. Він ішов у місто не як втікач — а як людина, що вже вирішила: повертатись назад не буде куди.

— Охорона тільки ускладнить усе, — сказав він у слухавку Саві. — Якщо вони перехоплять мене — це значить, що вони вже поруч. А якщо ні — ми ще маємо шанс.

Його рюкзак видавався легким, але в ньому була вага, здатна розхитати державу: жорсткий диск, дві флешки, копії внутрішніх баз даних, листування міністерств, судові маніпуляції, імена, угоди, обдурені закупівлі, відмивання коштів. Усе — у знімному носії, замкненому в алюмінієвому корпусі, з підписом: «Липень–Вересень 2025. Докази».

---У той самий час, о 7:03, в іншому кінці Києва, депутат-опозиціонер Володимир Саврук пройшов крізь рамку безпеки до сесійної зали Верховної Ради. Його хода була впевненою, але очі — напруженими. Його радниця, молода жінка на ім’я Ліза, крокувала позаду, тримаючи у руках темно-червону папку.

— Якщо щось піде не так… — почав депутат.

— Я знаю, — перервала вона. — Відкрити конверт і зачекати на перші новини. Я вже приготувалась.

— Добре. Сьогодні ми не просто говоримо. Ми викриваємо.

Його голос зранку звучав інакше. Як у людини, яка прощається з минулим життям. У його портфелі були підтвердження про корупцію на оборонних контрактах, маніпуляції з медичними постачаннями для фронту, схеми у прикордонній службі. Але головне — свідчення, записані під присягою, які могли посадити людей, які дуже близько до верхівки.

---О 10:00 в офісі цифрової координації на Оболоні зібрались троє — Андрій, Анжела та молодий системник Ярема. На п’яти незалежних платформах був запланований одночасний вихід матеріалів. О 14:00 за Києвом, з автоматичною прив’язкою до світових новинних агрегаторів. Файли були зашифровані, завантажені на віддалені сервери в Ісландії та Швейцарії. Іноземний канал дав попередню згоду на трансляцію.

— По сигналу Ігоря активується таймер. Усе піде в мережу автоматично, — пояснювала Анжела.

— Якщо не буде втручання, — пробурмотів Ярема, не відриваючи очей від моніторів.

---О 12:13 почалося.

На головному сайті з’явилися лаги. Потім — незвичні пінги з Росії, потім із Китаю. Платформа друга — зависла. Третя — вимкнулась. Четверта раптом перенаправляла трафік на фейкову копію. Лише п’ята — найменша — ще трималась.

— DDoS і зовнішнє втручання, — сказав Ярема, блідий як крейда. — Це не випадково. Вони знають, що ми робимо.

— Нас злили, — прошепотіла Анжела, схопивши телефон. — Ми не встигнемо…

Андрій різко підвівся.

— Тоді — резерв. Ігор.

---О 13:47 Ігор пройшов повз охоронців прес-центру біля Верховної Ради. Він виглядав, як звичайний чоловік у куртці, з втомленим поглядом. Але всередині в нього — горів вогонь. За п’ять хвилин до того він молився. Не за себе. За тих, кого зрадили. І за те, щоб вистачило часу.

У кімнаті було двоє — оператор і журналіст-волонтер, що лишився допомогти зі стрімом.

— Готові? — спитав Ігор.

— У прямому ефірі за 40 секунд, — кивнув оператор. — Тримайтесь.

Камера засвітилась червоним.

— Я — Ігор Середа. Колишній поліцейський. Нині — журналіст. І я маю те, що ви маєте побачити. Бо інакше — не пробачимо собі.

Він говорив чітко. Називав прізвища. Дати. Номери банківських рахунків. Показував скани, фрагменти відео. Документи з мокрими печатками. Історії конкретних людей — солдата, який помер від прострочених ліків, родина, яка втратила дім через підроблену евакуаційну програму. Плач мами — у записі, який прозвучав у прямому ефірі — розірвав соцмережі.

— Це не просто корупція. Це — зрада в тилу. І за цю зраду мають відповідати.

За перші 10 хвилин стрім подивились 80 тисяч людей. За 15 — репости пішли по сторінках волонтерів, військових, медиків. О 13:59 — один із найбільших новинних агрегаторів світу розмістив трансляцію на головній сторінці.

---О 14:00 у Верховній Раді в залі було тихо, як перед бурею.

Депутат Саврук вийшов до трибуни. Взяв до рук червону папку.

— Те, що ви зараз почуєте, змінить ваше уявлення про "державу". Бо держава — це не влада. Це люди. І ці люди — вмирали. Через ось це.

Він відкрив папку. Почав читати. А потім — показувати копії. Прямо з трибуни. Екрани в залі транслювали вміст флешки, синхронізованої з трансляцією Ігоря.

Хтось закричав. Інші — встали з місць. Одні вимагали перерви, інші — негайного слідства. Але вперше за роки в сесійній залі настала справжня тиша. Не порожня, а глибока.

---О 20:24 у двері тимчасової квартири постукали.

Сава підійшов першим. На порозі стояв чоловік у цивільному, з втомленими очима.

— Я бачив трансляцію, — сказав він. — І я готовий свідчити. Я працював на них. Але досить. Я не можу більше.

Андрій не сказав ні слова. Просто відійшов, впустивши його в квартиру.

— Ми чекали на тебе, — сказав він. — Настав час останньої хвилі.

І поки вітер бився у вікна, десь у самому серці країни впала перша стіна.