Останній раунд

Розділ 35 Відповідь

> «Справжня війна починається тоді, коли вистрілюєш не кулею, а правдою.»

---Минуло три дні після суду. Три дні надії. Три дні тиші. А потім — повідомлення, коротке, як подих:

> «Витік. Їдьте з Ігорем. Не чекайте ранку.»

Його надіслав той самий невідомий із системи. Той, хто завжди мовчав, коли не було смертельної загрози. І якщо він написав — значить, загроза вже тут.

Андрій не панікував. Він просто підійшов до Ігоря, нахилився і сказав:

— Збір.

Це слово було паролем. Ігор мовчки кивнув. У ту ж секунду він згорнув ноутбук, забрав флешки, вимкнув телефон і вимкнув світло в офісі.

На вулиці — ніч. Тиша. Мороз. І темна тінь мікроавтобуса, що повільно підкотився до входу.

Усередині вже сиділи:

– Сава, з рюкзаком набитим технікою;

– Анжела, бліда, але зібрана;

– двоє айтішників з “Інформаційного фронту”, які хакнули три міністерські пошти за тиждень;

– і водій з позивним “Бурий”, колишній розвідник, що мав у голові більше карт, ніж Google.

Ігор заскочив останнім. Двері зачинилися. Вже за хвилину мікроавтобус зник із камери спостереження, як примара.

У той самий момент в офіс “Гідності” увірвалися озброєні люди в чорному. Без слів. Без знаків. Без серця.

Але вони натрапили лише на порожнечу:

— ще теплий чай у чашках,

— розкидані папери,

— і лампочка, що блимала, мов морзянка: “запізнились”.

> Це вже не тиск. Це — полювання.

---Пункт призначення — стара дача в лісі.

Сорок кілометрів від цивілізації. Туди вивозили людей, коли світ починав падати. Там усе було готово до апокаліпсису: дизельний генератор, Starlink під сосною, запаси круп, консервів, медикаментів. Але головне — там не було страху.

Ігор одразу сів до столу. Він розклав документи, мов карти на війні. Перед ним — структура. Ланцюги. Прізвища. Він не ховався — він готував контрудар.

Андрій стояв поруч, тримаючи термочашку.

— Нас здали?

— Нас попередили, — відповів Ігор. — А це значить, що хтось досі грає на нашому боці. Але гра інша. Глибша.

---Анжела перша вийшла в інтернет.

— Ось... — вона тремтячими пальцями показала нову публікацію:

> “Група псевдоактивістів саботує тилову стабільність. Працюють на ворога. Координуються через закриті іноземні канали.”

Фото — з офісу. Їхнє. Без облич, але з атрибутикою.

— Це вже не просто атака на нас, — сказав Сава. — Це атака на образ. Вони хочуть, щоб нас забули. Щоб кожен сумнів став важливішим за правду.

Ігор мовчки дивився у вікно. А потім повернувся:

— Ми дамо відповідь. Але не монтажами і роликами. Ми дамо обличчя. Історію. Пульс. Людське, справжнє. Якщо нас хочуть зробити вигаданими — ми покажемо, що ми реальні.

---Уночі Ігор не спав.

Він вийшов на мороз. Темрява розчавлювала все. Але з неї народилась ясність.

> “Їм не страшна звичайна правда. Їм страшна правда в живому обличчі.”

Він повернувся в будинок і розбудив Саву:

— Завтра — прямий ефір. Без фільтрів. Без сценаріїв. Моє ім’я, моя історія. Жива людина — проти машини брехні.

Сава зблід.

— Це як підняти себе під приціл.

— Я вже давно там, — відповів Ігор.

---Наступного дня інтернет вибухнув.

Пряма трансляція. Загальний стрім. Telegram, YouTube, TikTok, навіть Discord — усе працювало на одне:

> “Вперше. Ігор Скиба. Наживо.”

На екрані — чоловік у темному светрі, з короткою стрижкою, з очима, які бачили смерть, з руками, що несли правду.

— Мене звати Ігор Скиба. Я — сержант поліції. Мене вигнали за принциповість. Я не герой. Але я свідок. Я бачив, як наша система жере нас живцем. І більше не мовчу.

Далі — вибух.

— Справи з люками.

— Перекази з МОЗ.

— Схеми на мільйони.

— Прізвища.

— Скани.

— Докази.

Ефір тривав 32 хвилини. І кожна хвилина — це був удар.

---Після — тиша. Але не надовго.

Повідомлення:

> “Ти не знаєш мене. Але я бив тебе словами ще вчора. Сьогодні — я твій щит.”

“Мій брат загинув у 2022. Я не вірив, що є ті, хто бореться без пафосу. Тепер знаю — є.”