Розділ 34 Справедливість наживо

> «Не судіть — і не будете суджені. Але коли судите — судіть справедливо».

(Євангеліє від Івана 7:24)

---Суддя прибув із Києва. Без кортежу. Без телекамер. Без гучних заяв.

Але за його спиною стояло щось більше, ніж статус. Стояла воля суспільства, яке втомилося від мовчання, брехні й спроб “зм’яти”.

Це був відкритий процес. Перед входом — рамки, нацгвардія, натовп журналістів, активісти, військові з ампутованими руками, волонтери з пожовклими посвідченнями, жінки з портретами загиблих синів. В очах у всіх — очікування.

> Сьогодні — або справедливість, або остаточна зневіра.

У залі засідань — телекамери, прямі трансляції, коментарі в соцмережах кожні три хвилини.

Україна не просто дивилася — вона дихала цим судом.

---Троє підсудних сиділи в окремому ряду.

— Директор «ТехГрадПлюс» — гладкий, з порожніми очима й нервовими пальцями.

— Чиновник з управління соцполітики — у дорогому костюмі, але з плямою на сорочці.

— Колишній начальник райвідділку поліції — мовчазний, обличчя — маска.

Всі троє були впевнені: гроші, зв’язки й система не дадуть їм сісти.

---Першою викликали Анжелу.

Вона встала — в чорному піджаку, без косметики, з папкою в руках. Голос — тремтів. Але лише на початку.

— Я працювала бухгалтером. Я бачила схеми. Знаю обличчя, суми, рахунки. Коли почала сумніватись — мене “заспокоїли”. Коли вирішила вийти — викрали. Я зараз тут, бо ті, хто мене рятував, ризикували життям. Тому я не маю права мовчати.

Вона показувала документи. Вказувала імена. Навіть детально описала момент, коли рахунок фонду змінив маршрут і замість бронежилетів були оплачені ювелірні прикраси.

---Далі був експерт.

Сивочолий технар, запрошений з міжнародної антикорупційної групи.

— Ці документи — не фейк. Ми перевірили цифрові підписи, VPN-шляхи, логіни, навіть геолокацію. Збіг — стовідсотковий. Гроші справді були. І справді — пішли в офшори.

---Третім виступав Сава.

Він говорив стисло, чітко, з ноутбуком у руках. На екрані — схема транзакцій.

— Ось — переказ на “ТехГрадПлюс”. А ось — криптобіржа в Таллінні. Ось — гаманець, що зняв готівку в Варшаві. Підписаним був “О.Б.” — збігається з ініціалами Білозера.

У залі завмерло навіть повітря.

---Потім — Ігор.

Він не вийшов, а піднявся, наче повільно піднімав хрест.

— Мене звати Ігор. Я не слідчий, не прокурор, не депутат. Я просто побачив, що країна гниє — і не зміг спокійно дивитися далі. Я — лише той, хто передав інформацію. Але поруч зі мною були ті, хто ризикував більше. Ті, хто мовчки зникав. Їхні імена — в чорних списках. А винні — ще тут, перед вами.

Його голос не тремтів. Але очі були повні вогню.

— Це була не просто корупція. Це — мародерство на рівні держави. Вони крали, коли інші вмирали. І це має мати наслідки для них.

---Обвинувачені виступали наступними.

Класика: “нас підставили”, “я не знав”, “це не моя відповідальність”.

Коли один з них сказав: “Я лише підписував, що мені дали” — з зали хтось крикнув:

> “А мій син теж так просто лежить у могилі — бо хтось підписував?!”

Суддя втихомирив.

---Після перерви — поворот.

У залу зайшов представник Офісу Президента.

У костюмі без значка. Без гвардії. Тихо підійшов до трибуни, передав конверт судді.

— Офіс Президента підтримує відкритий суд. Ми не покриватимемо нікого. І ми гарантуємо захист свідкам. Україна змінюється. І ця справа — маркер. А ті, хто говорив правду, — не самі.

У залі — буря. Але тиха. Шок. Здивування. Надія.

---Ігор стиснув кулак.

Вперше за довгий час — не від злості. А від внутрішньої впевненості: система дала тріщину.

---Увечері соцмережі вибухнули:

> “Нарешті! Велика справа пішла в суд”

“Голос народу — в залі засідань”

“Інформаційна боротьба дала реальний результат”

---В офісі “Гідності” того вечора прибили до стіни фото з процесу.

Ігор — у центрі. Зосереджений. Спокійний. Без медалей. Без ордена.

Підпис — простий:

> “Правда. Поки вона жива — є за що боротись.”