Розділ 33 Штурм

> "Не бійся, бо Я з тобою; не тривожся, бо Я — Бог твій. Я зміцню тебе, і допоможу тобі..."

(Ісая 41:10)

Третя ночі. Село біля лісу. Холод, що проникає крізь куртку. Мовчання.

Ігор стояв біля машини. Поряд — Макс, похмурий, зосереджений, Артем — кремезний чолов’яга із поглядом, що бачив смерть не раз, і Сава — молодий технар, що за комп’ютером робив речі, які нагадували хакерські фільми.

Це була команда, що не мала права на помилку.

— Працюємо по класиці, — тихо мовив Артем. — Тихо, швидко, без пафосу. Якщо щось піде не так — максимум три хвилини на вихід. Потім нас буде більше, ніж охорони.

— Камери, сигналізація? — спитав Макс.

— Я перекрив усе, — відповів Сава. — Але тільки на двадцять хвилин. Потім — автоматичне перезавантаження системи. Далі — все, як Бог дасть.

---Пансіонат, куди вони рухались, колись лікував серця. Тепер — калічив душі.

Занедбана будівля, облуплені стіни, бетон без перил. Навколо — густий ліс.

Місце, де навіть крик не долетить до цивілізації.

Сава вивів план будівлі на планшеті.

— Три на першому поверсі. Один — в коридорі. Двоє сплять. Друга кімната зліва на другому — там має бути вона. Зони камер — ось, і ось. Ми зайдемо з тилу.

Ігор натягнув балаклаву. У руці — старий ніж.

Він не любив зброю. Але знав, що деяких людей зупиняє лише страх болю.

---Вхід — через дірку в бетонній стіні. Колись тут був резервний вихід, тепер — прохід у підвал. Вони прослизнули туди, як привиди. У коридорі пахло вогкістю, олійною фарбою й страхом.

Охоронець біля сходів спав. Артем підкрався ззаду, мов тінь, натиснув на шию — і за секунду той вже лежав без тями.

— Далі, — шепнув Макс.

На сходах — шурхіт.

Але поки що тиша.

---Сава працював швидко. Замок піддався на восьмій секунді. Двері відчинились без скрипу.

У кутку — ліжко. На ньому — постать.

Ігор не вагаючись кинувся вперед і смикнув ковдру.

— Це я. Ігор. Ми йдемо. Ти — вільна.

Очі Анжели спалахнули. Вона кивнула. Сльози не текли, але вологі повіки говорили більше, ніж слова.

— Ходімо.

Вона похитнулась. Ігор підтримав її.

---Та сходами вже йшли. Кроки. Розмова. Пауза. Потім — голос:

— Ти чув?

— Може, щось упало…

Вибіг один з охоронців. Побачив Ігоря і Анжелу. Потягнувся до кобури.

Але не встиг.

Артем кинувся вперед. Удар — ребром долоні по шиї. Потім — коліном у груди. Охоронець впав. Хрип. Тиша.

— Рух! — скомандував Макс.

Та було пізно. Сирена.

Сигнал тривоги — низький, монотонний, мов ритуальний вирок.

— Всі на вихід! — вигукнув Сава.

Вони кинулись до заднього ходу. Позаду — гавкіт собак, крики. У повітрі запахло кров’ю і металом.

Ігор узяв Анжелу на руки. Вона важко дихала.

— Не залишу. Тримайся!

Він біг. Судоми у литках. Хребет стискався. Але він біг.

Бо знав — або зараз, або ніколи.

---Через хвилину — автівка.

Сава за кермом. Двигун вже працює.

— Швидко!

Всі встрибнули. Двері — грюк. Газ — в підлогу.

Машина рвонула з місця. Коли у дзеркалі з’явились фари переслідувачів — вони вже були на повороті.

Ще хвилина — і з’їзд на іншу трасу. Там чекала вантажівка з фальшивим дном.

Анжела лягла туди. Ігор — поруч.

Сава з Артемом — розчинились у ночі.

---П'ід ранок Ігор сидів на складі, де “Гідність” готувала чергову публікацію.

Анжела — з пледом, теплом, водою. Її руки ще тремтіли, але голос був твердим.

— Я готова.

— Це твоя війна тепер. Але ти не одна, — відповів Ігор.

---

Об 11:45 відео з’явилось у “ІнфоЗломі”.

Анжела у кадрі. Без балаклави. Без страху.

— Я — Анжела Середа. Ось документи. Ось імена. Ось маршрути коштів. Ось ті, хто мене викрав. І ось — ті, хто дав наказ.

Відео розлетілось. По всій країні. За кордон. У посольства. У канали. У редакції.

Це був вибух.

---

Ігор сидів у кутку.

Слухав, як серце б’ється.

Він знав:

> Це — не перемога. Це — проголошення бою.

Наступний удар буде жорстокішим. Але й правда стала голоснішою.

> І коли темрява знову сунеться — він знову встане.

> Бо є ті, хто більше не мовчить.