Розділ 32 Відповідь системи

> “Бо коли будеш робити добро, і стерпиш страждання, — це угодно Богові.”

(1 Петра 2:20)

Коли правда проривається крізь бетон брехні — система не мовчить.

Вона шипить, виє, б'є. І б'є не по тому, хто винен, а по тому, хто викрив. Бо правда для неї — вірус. А Ігор став носієм.

На другий день після публікації про Білозера, у двері квартири, де ночував Ігор, постукали.

Не грюкнули, не вибили, не розбили — стукали. Спокійно. Наполегливо. Як люди, що впевнені у собі.

Четверта ранку.

Ігор прокинувся миттєво. Організм не забув, як це — бути переслідуваним.

Його рука потягнулась до телефону. Клавіша тривоги — “1”.

Сигнал миттєво полетів до "Гідності".

“Тривога. Місце засвітилось.”

У двері постукали знову.

— Поліція. Відчиніть.

Голос спокійний, але порожній, як автоматична відповідь.

Ігор стиснув у долоні флешку, яку ще не встиг передати. Швидко від’єднав диск від ноутбука, заховав усе у підкладку старого рюкзака, завжди підготовленого на випадок втечі.

— У вас є ордер?

— Є підозра у причетності до терористичної діяльності. У нас є право на негайне проникнення.

Це було нове.

Фейкові справи, підкинуті наркотики, телефонні “збіги” — усе це було. Але “тероризм” — це вже стаття, під яку не лише саджають, а й зникають назавжди.

Ігор підійшов до вікна. Перевірив. Двір був чистим. Підозріло чистим.

Але це був перший поверх.

Він набрав “2” — прямий контакт Марії.

— Проблема. Виходжу через балкон. Маємо матеріал. Зустріч на точці “Б”. Активуй “Конус”.

— Прийнято. Бережи себе.

---Ігор вислизнув з квартири, як тінь. Стара хрущовка, обдерті труби, балкон на металевих опорах. Кілька хвилин — і він у провулку. Тіло ще пам’ятало, як бігти. Як дихати рівно, не привертати увагу, не ковзатись на мокрому асфальті.

Через п’ятнадцять хвилин він уже був у метро.

Через сорок — на точці “Б”. Під мостом. Біля річки. Там чекала Марія. У капюшоні, з двома термокружками — кава і тиша.

— Все тут? — спитала, приймаючи рюкзак.

— Так. І ще дещо. Це вже війна. Вони — не поліція. Один із тих, хто був у дворі — працював у Кропивницькому, коли зник адвокат Чорний.

— Тобто…

— Тобто Служба. Тіньова. Без форми. Без реєстрації.

— Реальна “відповідь системи”...

— Реальна. І ми в самісінькому центрі. Їм боляче — це добрий знак.

---Ігор зник. Повністю.

Змінив телефон, одяг, ходу.

Перейшов у “режим тіні” — одну з п’яти заготовлених “ідентичностей”.

Його не було для баз даних, не було для камер, не було для зв’язків.

Але він був для “Гідності”.

І “Гідність” вистрілила.

На всіх основних незалежних платформах — синхронна публікація:

> “Нові файли: криптопотік. Як мільйони від благодійності потрапили до офшорів через Офіс реформ.”

Журналісти, юристи, активісти — усе виглядало не як викриття, а як вирок системі.

Кожен файл — розшифрований. Кожен контракт — розкладений по пунктах. Кожен рух коштів — із доказами.

А потім — удар у серце.

---Анжела зникла.

Вранці вона мала зустріч з юристом. Не прийшла. Телефон вимкнений. Камери зафіксували, як вона виходить із квартири. Далі — нічого. Чорна пляма. Обрив.

Ігор дізнався перший.

У тиші сільського будинку під Павлоградом, де телевізор працював, як фон.

На екрані — червоний заголовок:

> “Зникла свідок у справі Білозера.”

Він не витримав.

Кулак — по столу.

— Вони не бояться... Але мусять почати.

---Тієї ж ночі він активував останній безпечний канал.

"Макс" — колишній слідчий. Ідеаліст. Вигнаний. Але досі мав свої джерела.

— Я знаю, де вона. — сказав він просто.

— Говори.

— За містом. Пансіонат на лівому березі. Колишній реабілітаційний центр. Зараз — база. Троє охоронців. Без форми. Без номерів.

— Там тримають Анжелу?

— Так. Але це — не просто тиск. Це демонстрація. Її або “ламають”, або “ліквідують”.

Ігор зробив паузу. Повітря у кімнаті стало важким.

— Заберемо її.

Макс замовк. Потім відповів:

— Це буде кінець гри, Ігорю.

— Ні. Це буде її початок.

---Початок фіналу.

Бо після такого система вже не питатиме.

Вона — битиме. Або падатиме.