Розділ 30 Розголос

> “І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить.”

(Івана 8:32)

Ранок почався з вибуху.

Не фізичного — інформаційного. Але в серці Ігоря вибух був справжнім: болісним, напруженим, з відлунням у кожній клітині.

О 08:03 на головній сторінці “Інформаційного фронту” з’явилась стаття:

> “Маска зірвана: хто насправді Прудкий?”

Інтернет оскаженів.

Платформи тріщали під тиском переглядів. Сервери ледве витримували. Люди читали й не вірили своїм очам. Хтось уперше, хтось — із болючим підтвердженням своїх здогадів.

> “Ремонт лікарні за 17 мільйонів, якого не було.”

“Контракти на модульні містечка для переселенців — фіктивні.”

“Фінансування поранених — лише на папері.”

“Сім фірм-прокладок, пов’язані із родичами Прудкого.”

Фотокопії, підписи, рахунки, схеми — усе, що збирав Ігор місяцями.

І найстрашніше — зв’язки.

З поліцейськими. З суддями. З чиновниками і “громадськими діячами”, які за гонорар прикривали роти.

Це була система, зшита з мовчання, страху і жадоби.

Марія зробила все правильно.

Не прибрала жодного імені. Не змінила жодної коми. Не шукала дозволу. Вона відпустила правду у світ.

> “Матеріали передані від джерела, яке вирішило залишитись неназваним. Ми знаємо його. Ми довіряємо.”

---

Ігор сидів на кухні.

Чашка з кавою охолола, та пальці стискали її — як рятівну соломинку.

На екрані — його імені не було. Але він бачив там себе.

Кожен документ — як лезо, що врізалося в тіло гнилого монстра.

Кожна цифра — доказ, що недоспані ночі, тривоги, страхи — були недаремні.

Але серце билося швидше.

Не від радості. Від очікування.

> Тепер усе почнеться. Зараз на нього полетить усе: злість, помста, полювання.

---

До обіду Прудкий зник.

Його речник заявив, що "пан Олександр поїхав до хворої матері за кордон".

Жодного відео. Жодного знімка. Жодної реакції самого Прудкого.

Натомість — інша хвиля.

“Авторитетні експерти”.

“Незалежні аналітики”.

“Борці за стабільність”.

Вони говорили з екранів:

> “Це — фейк.”

“Це — інформаційна атака російських спецслужб.”

“Це — спроба дестабілізувати регіон.”

І навіть це вже не дивувало. Бо система відбивалась. Вона не здавалася без бою.

---

Коментарі в соцмережах — сотні тисяч.

> “Скільки ще таких “меценатів”?

“То хто сяде?”

“А потім знову тиша і забуття?..”

Дехто вірив. Дехто зневірювався. Але тепер уже мовчати було неможливо.

---

Увечері — нові заголовки:

Державне бюро розслідувань відкриває кримінальну справу.

Мін’юст оголошує аудит фонду Прудкого.

Фінмоніторинг блокує рахунки ключових фірм.

Система похитнулась.

Ще не впала. Але під ногами — вперше хруснула підлога.

---

Вечір. Постукали у двері.

Ігор уже знав, хто там.

Відчуття — як перед вибухом. Але він зібрався й відчинив.

На порозі — Марія.

Бліда. Втомлена. Але з вогнем у погляді.

— Ти живий… Слава Богу.

— Наразі так. Навіки слава.

Вона сіла. Плечі тремтіли. В очах — біль і віра водночас.

— Вони вже питають, хто передав матеріали. Телефонують. Тиснуть. Я тримаюся. Але… не знаю, як довго.

— Тримайся. Не заради мене. Заради правди. І заради тих, хто більше не має на кого покластися.

— А ти?

Ігор усміхнувся, хоч усередині все стискалось:

— Я виконав свою частину. Але це ще не кінець. Є ще одна справа. Можливо — остання.

Марія знітилась.

— Твого сусіда били. Він мовчав. Але це — сигнал. Ти мусиш зникнути хоч на кілька днів.

— Не можу. Учора ввечері мені передали слід. І якщо я зупинюсь — усе накриється.

---

Наступного ранку.

Ігор увійшов у закинуту будівлю колишньої податкової. Пил. Сирість. Порожні кабінети, як склепи старої держави.

У темному коридорі — чоловік. Той самий, що колись передав флешку про люки.

— Прудкий — лише вершина. Є ще “центр”.

Компанія “Мірастекс Глобал” — вона переводить гроші в криптовалюту, далі — виводить на закордонні рахунки.

Головна бухгалтерка — ключова ланка. Вона — в Дніпрі. І завтра тікає.

— Ім’я?

— Тетяна Боброва. Колишня держслужбовиця. У неї — доступ до кодів. Якщо зникне — втратимо все.

Ігор мовчки кивнув. Вибору не було.

---

Вечір. Потяг на Дніпро.

Провідниця кутається в шалик. Люди їдять домашні яйця.

Хтось жує варені яйця й дивиться серіал.

А Ігор — сидить біля вікна.

Дивиться у темряву, в якій шукає не страх, а напрямок.

Стискає в кишені хрестик.

> Молиться. Не за себе.

За те, щоб істина не згасла, навіть якщо він не встигне дійти до кінця.

Щоб хоч ще один підняв факел.

Щоб пам’ятали, що правда — жива. Навіть коли носій її зникає.

> Бо навіть якщо завтра не буде Ігоря —

буде правда.

І вона вже проростає.