Розділ 29 Маска

“Немає нічого захованого, що не відкриється, і нічого таємного, що не стане явним…”

(Євангеліє від Луки 12:2) Але не завжди вчасно, як нам здається і взагалі під час твого життя. Але всеодно рано чи пізно стане явним. Це каже Бог, а він Святий, тому помилки не може бути.

Новий день почався вже без ілюзій.

Ігор більше не вірив у випадковість. Навіть тріск шибки від протягу змушував його завмерти. Кожна машина у дворі, кожен новий обличчястий водій, кожен натиск кнопки в під’їзді — все могло бути перевіркою. Сигналом. Початком кінця.

Та він ішов далі.

Не тому, що не боявся. А тому, що боявся зупинитись. Бо знав: коли правда зупиняється — брехня починає маршувати.

---Вони з Андрієм працювали вже як дві частини одного механізму.

Без зайвих слів. Один передавав флешку — другий зливав дані. Один отримував анонімну інформацію — інший перевіряв через “свої канали”.

І з кожним фрагментом картина складалась у моторошний пазл.

Центр цієї павутини — депутат обласної ради Олександр Прудкий.

> Зовні — зразковий чоловік.

Герой благодійних сюжетів. Донор крові. Меценат лікарень. Лицемір із сяючою усмішкою.

А за кулісами — архітектор гнилої системи. Його підпис — гарант відката. Його слово — пропуск до мільйонів. Його тінь — ковдра для десятків “мертвих” схем: фіктивні ремонти, фірми-прокладки, підставні акти.

— У тебе є докази? — запитав Андрій.

— Є частина. Але якщо здамо зараз — він викрутиться. Відріже “мертві пальці” і залишиться неушкодженим. Нам потрібен корінь.

— То копаємо глибше.

---Але саме в цей момент усе змінилося.

Ігор отримав СМС з невідомого номера:

> “Хочеш знати більше про Прудкого? Приходь сьогодні в парк. 21:00. Один.”

Сигнал. Пастка? Можливо. Але правда — завжди захована там, де небезпечно. І Ігор пішов.

---Парк. 21:00.

Осінь вже торкнулась листя. Дерева шуміли тихо, як змова. Ліхтарі миготіли. Діти давно розійшлись. Лишились лише поодинокі фігури на лавках.

Одна з них — жінка в довгому темному пальті, із худим обличчям. Вона наблизилась першою.

— Ви Ігор?

— Так.

— У мене є копії внутрішніх документів. Колись я працювала у фонді Прудкого. Думала, що допомагаю. А потім… зрозуміла — я прикриття. Папери, акти, звіти — йшли через мене. Я мовчала. Аж поки не вигнали. Але я зберегла дублікати.

Вона простягнула конверт.

— Чому мені? — тихо спитав Ігор.

— Бо ви — не граєтесь. Ви — не журналіст. Ви — людина, яка не боїться вийти з тіні.

— А якщо я — людина Прудкого?

— Тоді він уже знає, що я жива. І скоро помру.

Вона усміхнулась гірко.

— Але якщо ви справжній — бодай хтось ще матиме шанс.

Вона розвернулась і зникла в темряві. Ігор залишився з конвертом. Його руки тремтіли. Не від страху — від ваги відповідальності.

---Тієї ж ночі.

Ігор сидів у себе на кухні, дивився на вміст конверта, поки діти спали, а дружина вкривалась ковдрою, ніби тишею.

> Списки компаній-прокладок.

Звіти із завищеними цінами.

Ремонт лікарні — на папері.

Будівництво модульного містечка — лише на візуалізації.

Медобладнання — закуплене втридорога.

У кожному документі — підпис Прудкого. У кожному — чиєсь зникле життя.

---

Ігор набрав Марію, відому журналістку з «Інформаційного фронту».

— Пам’ятаєш, ти питала, коли буде сигнал?

— Так…

— Завтра зранку отримаєш лист. Не редагуй. Не узгоджуй. Просто виклади. Повністю.

— Добре. Але як ти?

— Мене може й не бути. Але істина мусить залишитись.

— Ігоре…

— Не бійся. Бог завжди залишає свідка. Навіть якщо свідок падає — слово вже не зупинити.

---Опівночі.

Ігор стояв біля вікна. У дворі блимає ліхтар. Вітер ганяє обгортки. Десь далеко гавкає пес.

Він молився.

Не за себе.

> Аби та жінка в пальті дожила до ранку.

Аби діти Прудкого не несли тягар батькових злочинів.

Аби правда проросла — навіть у бетоні брехні.

Ігор закрив очі.

> Він знав — він уже без маски.

І більше ніхто й ніколи не змусить його вдягнути її знову.