РОЗДІЛ 28 Розлом

Ранок почавсяпочався тихо. Але щось у повітрі було не так.

прокинувся від відчуття тривоги. Не страху — саме тривоги. Як перед бурею, коли вітер на мить завмирає, щоб згодом ударити з подвоєною силою.

Телефон мовчав. Жодних повідомлень. Надворі — звичне весняне місто, з сирістю асфальту і змученим сонцем. Але всередині — напруга, яку не пояснити.

Він був у себе в квартирі, яку знімав на околиці. Стара хрущовка, облуплені стіни, рипучі двері. Але тут він почувався у відносній безпеці. Ще донедавна.

Зібравшись, він вийшов на ранкове патрулювання — для вигляду. Справжня робота почалась через пів години — у закинутому технічному приміщенні поряд із ринком. Саме там останні дні зберігалися нові матеріали: папки, флешки, диктофони. Андрій допоміг організувати тимчасову базу, щоб не лишати нічого на роботі.

Та коли Ігор зайшов до схрону — все виглядало інакше.

Ящик був відкритий. Один із диктофонів зник. А головне — на бетонній підлозі хтось залишив зім’ятий папір із написом чорним маркером:

“Ми бачимо. Наступного разу — не папір залишимо.”

Ігор зціпив щелепи. Це не було просте попередження. Це — крок у відповідь.

Він вийшов на вулицю, озирнувся. Люди поспішали у своїх справах. Дехто зупинявся, вітався. Один чоловік у спортивному костюмі стояв біля кавового автомату, тримаючи в руках газету.

Дивно — бо газета була перевернута. Ігор зробив вигляд, що нічого не помітив, але відзначив собі: що його рухи фіксують.

Він зрозумів: його “прикриття” більше не діє.

Удень він мав зустрітись із журналісткою з “Інформаційного фронту” — Марією. Вони вже працювали разом над матеріалами щодо корупційних закупівель у місцевій адміністрації. Але тепер він не міг тягнути її за собою. Не в цей момент.

— Маріє, — сказав він по телефону, — сьогоднішню зустріч скасовуємо. Змінились обставини. Будь обережна.

— Ігоре, що сталось?

— Ти ще зможеш написати про це. Але тільки тоді, коли я дам сигнал.

— Ти мене лякаєш...

— Добре. Хай краще буде трохи страху, ніж потім — жаль.

Він повернувся до відділку, зробив вигляд, що працює з документами. Але не міг не помітити: ставлення змінилось. Хтось мовчки відводив очі. Хтось із посмішкою кидав:

— Як у тебе там із “викрадачами люків”? Ще не зникли?

— Поки що ні, — відповів Ігор. — Але схоже, хтось інший збирається зникнути.

Сарказм не залишив байдужим — співрозмовник знітився, але вже нічого не сказав.

Ввечері Ігор мав зустріч із Андрієм. Вони пішли в церкву. Не просто як віруючі — як ті, хто потребував відповіді, а не обряду.

— Тебе ведуть, — тихо сказав Андрій. — Але не лише вороги.

— Ти думаєш — це Божий план?

— Я думаю, що Бог не зупиняється, навіть коли ми зламані. Навпаки — використовує наші тріщини, як двері, так що навіть уявити неможна і зло буде переможене..

Після служби до Ігоря підійшов чоловік. Незнайомець. Літній, сивий, із пронизливим поглядом і це дія Бога!

— Ви Ігор?

— Так.

— Ходімо. Я знаю, що ви зробили. І знаю, що буде далі.

— Ви хто?

— Просто людина, яка пройшла це пекло раніше. І вижила.

У тісному підвалі під старим будинком, за десять хвилин пішки від церкви, Ігор почув те, чого не очікував.

— Те, що ви розкрили з “ТехГрадПлюс” — це лише гілка. Корінь — в облраді. Там давно все схоплено: тендери, підряди, земля. Ви вдарили по схемі, яка годувала людей нагорі. Тепер вас не просто ненавидять. Вас бояться.

— І що ви пропонуєте?

— Продовжити. Але по-іншому. Підпільно. Тихо. Через людей, яким можна довіряти. І — з Божою підтримкою. Бо без неї тут не вистояти.

Ігор подивився у втомлені очі співрозмовника і лише кивнув.

Того вечора в ньому щось закріпилося остаточно. Не в бік зневіри. Навпаки — з’явилась ясність. Він зрозумів, що “Останній раунд” — не про один удар. Це — боротьба, що триває. До кінця.