Розділ 27 Лінія вогню

> «Якщо світ вас ненавидить — знайте, що Мене раніше зненавидів...»

(Івана 15:18)

Після історії з “ТехГрадПлюс” відділок ніби охолов. Не тому, що стало менше корупції — навпаки. Просто на кожному кроці Ігор відчував тишу, що ранила більше, ніж крики.

Його не бойкотували відкрито. Але на наради не кликали. На обіді його місце було завжди вільним. Жарти затихали, коли він заходив. Довіра стала раковою пухлиною — усі боялися “підхопити”.

Навіть ті, хто ще вчора мовчки тиснув йому руку, тепер — уникали навіть впогляду.

— Ти зрозумів, що зробив? — сказала Олена, його колишня напарниця.

— Ти влупив по всіх. Навіть по тих, хто просто мовчав.

— Тому й мовчали — бо знали, що ті, хто поряд, не підтримають, — відповів Ігор, стискаючи кулак.

— Я не чекав схвалення. Я чекав, що не заважатимуть.

Олена зітхнула. Її очі були вологими, хоч вона намагалася здаватися жорсткою.

— Але зупинимо, якщо підеш далі…

Ці слова боліли більше, ніж будь-яка погроза чи тінь біля під'їзду.

---Через три дні.

Уночі, коли всі спали, Ігор отримав новий файл від Андрія Коваленка. Його ноутбук світив м’яким синім блиском у темряві кухні.

Схема закупівлі пального.

Вся правда — як на долоні: завищені ціни на бензин, фіктивні маршрути, пальне, яке нібито “використане” патрулями — а насправді злиті й перепродані.

> Сума: 2,5 мільйона гривень. Один рік. Один відділок.

— Готовий до наступного раунду? — запитав Андрій у повідомленні.

Ігор довго дивився на екран. У сусідній кімнаті хропів син. У ліжку — дружина, яка вірила в нього більше, ніж він сам.

Ігор кивнув сам до себе.

— Так. Готовий.

--Склад паливних резервів був на старій військовій базі. Ігор приїхав туди після 23:00 — у старій куртці й кепці, на скутері, що смикався від холоду.

Огорожа — дірява, камера — тільки на вході. І жодного охоронця.

Класика.

Всередині — ряди баків із табличками “Повний: 3200 л”. Але при ударі ключем — луна. Порожнеча.

Ігор зробив фото. Потім — зчитав дані з цифрових лічильників. Вони показували витрати, яких не могло бути — машини навіть не виїжджали у ці дні.

Але найцікавіше чекало збоку: невеликий контейнер, захований за кущами.

Всередині — десятки каністр із маркуванням “WOG”, “ОККО”, “АГНКС”.

Пальне списане, але не витрачене — просто продане.

---Коли флешка заповнилась фото та даними, Ігор рушив до виходу.

Але на дорозі його вже чекали.

Сіра "Шкода" без номерів.

Двоє — один спортивний, другий кремезний, з короткою стрижкою й поглядом, як у розлюченого бика.

— Сержант, у нас питання. — Голос був наче ласкавий. Але в очах — сталь.

— А я не маю відповідей, — спокійно кинув Ігор.

— Помиляєшся. Бо скоро ні ти, ні твої діти не матимете нічого, — прошепотів другий, і витягнув з кишені… ніж? Чи щось схоже.

Ігор торкнувся кнопки тривоги в кишені. Сигнал пішов прямо до Андрія.

Потім глянув просто в очі:

— Файли вже передані. Прямо зараз — чотири редакції, одна юридична група, дві церковні спільноти. Ваш потяг пішов.

Погляди обох змінились. Це був не страх. Це була ненависть.

— Ти підписав собі смертний вирок, — прошипів кремезний.

— Можливо, — відповів Ігор. — Але я вже воскрес. І живу не для страху, а для правди.

Він зробив фото авто й пішов, не обертаючись.

---Через два дні.

У прямому ефірі “Першого Незалежного” Андрій Коваленко показував документи.

Схеми, списки, закупівлі, експертні оцінки.

Глядачі — сотні тисяч.

Ігор не дивився. Він сидів у дитячій. Син просив казку про хороброго лицаря. Донька — лягла на руки.

— А лицар виграв? — спитав син.

— Ні, — сказав Ігор. — Але не здався. І тому переміг.

Телефон брязнув повідомленням:

> “Вечірка на паливному. Почалась перевірка ДБР. Молодець. – Андрій”

Ігор усміхнувся.

Це не була перемога. Але це був удар. Влучний. Болісний. Правильний.

> І система відчула його. Бо вона боїться не публічності.

Вона боїться людей, які не продаються.

Ігор загасив світло. Вкрив дітей. Пішов у спальню.

У вікні відбивалося нічне місто. Але йому воно здавалося іншим.

Бо в кожному вогнику він бачив лінію — лінію вогню.

І знав — він уже на ній.

> І не сам.