Останній раунд

Розділ 26 Схема

> «Той, хто чинить правду, приходить до Світла...»

(Євангеліє від Івана 3:21)

Минув місяць, як Ігор вступив до лав поліції. Цього часу вистачило, аби стати “своїм” у районному відділку — не завдяки побратимству, а завдяки праці.

Він не курив у тісному колі біля входу. Не лаявся гучно у коридорах. Не ловив дешевих жартів. Але завжди приходив першим, залишався останнім. Допомагав, коли всі уникали чергування. Писав звіти за новачків, кому не вистачало досвіду.

І найголовніше — слухав.

Ігор був, як губка — вбирав усе, не випускаючи нічого назовні. І саме це допомогло йому помітити дивну закономірність.

Раз за разом у його папери не потрапляли справи, пов’язані з дрібною, але підозріло масовою крадіжкою — зникненням каналізаційних люків.

— Смішно, але справи про люки чомусь “губились”, — натякнув йому один ветеран на обідній перерві. — І не питай. Це — "вище".

Ігор не питав. Але запам’ятав.

---У вільний вечір він повернувся до бази даних і зробив запит. Виявилось, що лише за останні три місяці зареєстровано 37 звернень громадян, пов’язаних із зникненням люків у мікрорайоні. Але в офіційних зведеннях — тільки сім справ. Решта — “зникли”.

Він натрапив на “підшивку”.

За легендою, злодії “невідомі”. У комунальному підприємстві — збитки. Але на ділі люки продавали як брухт. А гроші — осідали у кишенях посередників.

Ігор перевірив: справи “гальмувалися” ще до етапу реєстрації. І саме ті, де були свідки. Решта — проходила для статистики.

Працював уночі. Без сторонніх. Через юриста з “Гідності” подав громадський запит до департаменту комунальної власності. Отримав офіційну відповідь: за квартал зникло люків на понад 270 тисяч гривень.

Але найголовніше — одна справа “випадково” потрапила в його руки.

---Це була зачіпка.

Ігор виїхав на місце. Опитав двох місцевих мешканців, які бачили білий бус без номерів. Один навіть зняв відео на старенький телефон. Номер не читався, але логотип — “ТехГрадПлюс” — був.

Назва нічого не казала, поки Ігор не пробив її через реєстр.

Директор — Павло Шинкаренко, родич заступника начальника райвідділку. У минулому — три судимості, остання за шахрайство. З компанії — підряди на “терміновий демонтаж металевих конструкцій”.

Ігор оформив службову записку, прикріпив фото, схему, дані про власника, навіть копію громадського запиту. Роздрукував у двох екземплярах. Зшив. Підписав.

І поніс начальнику.

---Начальник навіть не дочитав.

— Сержанте… Ти що, хочеш “геройчиком” бути? Це не твоє діло. Викинь цей папір. І забудь. Займайся графіком обходу. Інакше — шукай нову роботу.

Ігор нічого не відповів. Лише вийшов. Його долоні тримтіли, але не від страху. А від люті. Чистої, холодної.

---Того ж вечора. Біля під’їзду. Тінь підійшла з-за машини:

— Ти хочеш бути Шерлоком, мент? Знаєш, у нас іноді зранку не всі прокидаються. Зрозумів?

Ігор подивився прямо в очі. І пройшов повз. Ні слова. Ні руху.

Але вдома, замкнувшись у кімнаті, зібрав усе досьє. Сканував. Зашифрував. Перекинув журналістам з “Інформаційного фронту”, яких ще раніше познайомив із Андрієм. А дубль — особисто переслав Коваленку.

> “Готово. Буде шум. Можливо, й по мені. Молись.”

---Через тиждень у райвідділку почалась раптова перевірка з Управління внутрішньої безпеки.

І ще через два дні — обшук у “ТехГрадПлюс”. Вилучено документи, жорсткі диски, рахунки. Директору — інкриміновано змова, фіктивні тендери, спроба підкупу службовця.

Новини гуляли інтернетом. У коридорах райвідділку — тиша, як у могилі.

---Ігор пройшов повз начальника, який сидів у кабінеті. Пляшка коньяку стояла на підвіконні. Папери — в розгардіяжі. Обличчя — сіре.

— Ти не мент, — прохрипів той. — Ти не наш.

Ігор зупинився на мить. Усміхнувся куточком губ, сказав собі.

— І слава Богу.

---

Того вечора. Кав’ярня на Троєщині.

Ігор і Андрій сиділи один навпроти одного. Простий чай. Без галасу.

Андрій мовив:

— Ти міг усе втратити. Навіщо?

Ігор опустив погляд.

— Бо знаю: якщо мовчати — зло росте. А я не для того туди пішов, щоб мовчати.