Розділ 25 Серед вовків але з Богом

> «Ось Я посилаю вас, як овець між вовки…»

(Євангеліє від Матвія 10:16)

Після оприлюднення викриття полковника Дорошенка “Гідність” знову опинилась у центрі уваги. У пресі писали про “громадську перемогу”. На ток-шоу запрошували активістів. Хтось хвалив, хтось глузував. Але Андрій не тішився.

Він бачив глибше. Бачив суть.

Система не здригнулась. Вона лише відкинула один обвуглений шматок, щоб замаскувати тіло.

Справжні зв’язки лишились недоторканими. Прокуратура мовчала. Міністерство внутрішніх справ — тим більше. Дорошенко просто зник, без гучного скандалу, без обвинувачень.

І тоді Андрій зібрав вузьке коло — у невеликій кімнаті на задньому поверсі офісу. Сиділи в тиші. У когось був чай, у когось — блокнот. У кожного — питання в серці.

Андрій підвівся.

— Друзі… Ми сильні вулицею. Ми сильні у ЗМІ. Але цього вже недостатньо. Система не боїться зовнішнього тиску. Її можна похитнути лише зсередини. Ми маємо вростати. Не для влади. А для світла.

— Ти що, ведеш нас у політику? — скептично кинув один із волонтерів. — До них у ліжко?

Андрій не зреагував на зухвалість. Лише глянув прямо:

— Я веду нас туди, де темрява найбільша. Бо саме там потрібно світло. Я не говорю про політиканство. Я говорю про покликаних. Про тих, кого Бог проведе через вогонь і не дасть згоріти.

Тиша. Потім з краю столу встав Ігор. Раніше скептик, тепер — зосереджений, мовчазний. В його очах була рішучість, якої раніше не було.

— Я піду, — мовив він. — Подам документи до поліції. Почну знизу. Як простий дільничний. Без привілеїв. Але з молитвою. І з вами за спиною.

Хтось перехрестився. Хтось сказав: “Ти здурів, брате”. А хтось — просто прошепотів: “Слава Богу”.

---Почались підготовчі тижні.

“Гідність” працювала в тіні — непомітно, але професійно. Ігор змінив зачіску, відростив бороду. Навчився говорити стриманіше. Його “офіційне” прощання з організацією відбулось публічно — навіть зі сльозами. Багато хто повірив, що він втомився. Дехто — що зламався.

Він подав документи. Пройшов тести. Психологічне опитування. Багатогодинні тренування. І, нарешті — співбесіду.

Його взяли.

Дільничний у районі, про який навіть ветерани казали: “тут гинуть ілюзії”.

Хрущовки. П’яні під’їзди. Наркота. Нерухомі старенькі на лавках. Молоді пацани, які вже обирають між ножем і в’язницею. А всередині системи — покривання, хабарі, кругова порука.

Але Ігор не був звичайним новобранцем.

У нього в нагрудній кишені — Біблія. У серці — молитва. У душі — вогонь.

---Перший виклик: хуліганство.

Двоє підлітків вибили шибки в кіоску. Ігор не влаштовував допитів. Не кричав. Сів навпроти старшого і запитав:

— Навіщо?

— Бо по приколу… Бо все одно нічо не буде. — Хлопець знизав плечима, але очі були злі.

Ігор відкрив Біблію. Прочитав вголос:

> “Дороги безумного — темрява, і він не відає, об що спіткнеться.”

(Приповісті 4:19)

— Ти що, сектант? — кинув хлопець.

— Я просто знаю, що буде далі. І не хочу, щоб ти туди дійшов.

Хлопці пішли мовчки. А через три дні один із них з’явився у “Гідності”. Стояв на порозі, сором’язливо тримаючи в руках коробку з печивом.

— Я… Хочу волонтерити. Бо той мент… Він — не як усі.

Ігор працював мовчки.

Записував усе. Вивчав маршрути “лівих” ментів. Фіксував, як і де кришують дрібний бізнес. Нікуди не поспішав, але й не мовчав, коли бачив зло. Декілька разів його попереджали “по-дружньому”.

— Не лізь. Не твоя вага. Прийшов — помовчи. Інакше довго не протримаєшся.

Але Ігор не лякався.

Увечері він писав Андрієві. Молився. Консультувався з юристами. Деколи — плакав.

А потім йшов на чергування з тим самим спокоєм у серці.

Бо знав — він не сам.

“Гідність” підкинула йому канал — журналістку Христину, яка таємно збирала матеріали про поліційну корупцію. Один депутат, віруючий, якого підтримували баптисти, обіцяв просувати внутрішнє розслідування, якщо буде доказ.

Складалась картина. По нитці. По краплі.

---І одного вечора Ігор повертався додому. Вулиця була порожня. Ліфт — не працював. Він підіймався пішки. І раптом — з темряви хтось шепоче біля вуха:

— Ти занадто багато знаєш, брате.

Він різко обернувся. Але нікого. Тільки тінь, яка ковзнула між поверхами.

Залякування. Почалось.

Ігор сів на сходах. Серце билося швидше. Він зняв кашкет, притулив лоб до холодної стіни.

І прошепотів:

— Боже… я серед вовків. Але я з Тобою. І цього — достатньо.

---

> І навіть у темряві… маленьке світло видно здалеку.