Розділ 24 Зниклий але не зламаний

> “Справжня сила не в тому, щоб ударити у відповідь. А в тому, щоб пережити удар — і повернутись, коли ніхто цього не чекає.”

Новина про вибух біля квартири Андрія пролетіла всіма телеграм-каналами, пробилась у новини центральних телеканалів і навіть до стрічок міжнародних агенцій. У Києві знову заговорили про “Гідність”. Хтось співчував. Хтось радів. Хтось — боявся.

Поліція майже миттєво озвучила версію: “вибух спричинив витік газу”. Але всі, хто хоч трохи орієнтувався у політичному підпіллі, знали: це був замах. Цілеспрямований. Обдуманий. І, на диво для замовників, — невдалий.

Але після вибуху… Андрій зник.

Телефон мовчав. Жодного оновлення у соцмережах. Ні відео, ні заяв, ні натяку на те, що він живий.

Офіс “Гідності” тимчасово очолив Ігор. Він тримався впевнено, але було видно, як напруга точила його зсередини. Деякі активісти відкрито говорили, що Андрія вбили. Інші вірили — він живий. Але мовчання тривало.

Та лише одні знали правду.

Баптисти.

Саме вони допомогли “зникнути”. Пастор Семюел організував все за лічені години. Андрія вивезли з Києва уночі, без супроводу, без світла, двома машинами, по зміненому маршруту. Жодних телефонів. Жодних електронних слідів.

Його тимчасовий притулок — за містом, серед лісу, на території баптистської громади.

Стара садиба, перебудована під місіонерський центр, стояла на віддалі від дороги. Тиша там була майже фізично відчутна. Лише шелест листя, спів птахів і подекуди далекі голоси братів, які готувались до вечірнього богослужіння.

Андрій майже не говорив. Одягнений у темне, з капюшоном, мовчазний — він не впізнавав себе в дзеркалі. Але щось у ньому змінювалось. Повільно, але незворотно.

Одного ранку до нього зайшов пастор Семюел. Приніс Біблію. Поклав на стіл. І нічого не сказав, лише:

— Час молитися і слухати. Не діяти. Слухати.

І Андрій слухав. Не тільки слова. А й мовчання. Гомін вітру за вікном. Тихі співи з каплиці. Пульс власного серця. Внутрішній шепіт, що був схожий на голос Бога.

На третій день у двері постукав ще один гість — брат Павло, пастор із Дніпра, колишній поліцейський.

— Я маю для тебе карту, — сказав він, сідаючи навпроти. — Не географічну. Структурну. Карта системи.

Він розклав на столі аркуші, діаграми, схеми. Фотографії, імена, зв’язки.

— Ми знайшли “крота”. Офіцер Андрій Дорошенко. Він передавав інформацію “Моноліту”. Саме він “поховав” справу педофіла. І, схоже, саме він був у курсі замаху на тебе.

— Прямі докази є? — спитав Андрій.

— Є підозри. Але не більше. Нам потрібне зізнання. Пастка.

Андрій замислився. І мовив:

— Дайте мені можливість повернутись. Але не як герой. Як той, хто “зламався”. Нехай подумають, що я боюсь. Що я готовий домовлятись. Нехай вони повірять у мою слабкість.

Павло підвів брови:

— Хочеш зіграти на їхній жадібності?

— Ні. Я хочу показати їм, що Світло не просто не здається. Воно бачить у темряві.

---Через кілька днів Андрій несподівано з’явився в офісі “Гідності”. Блідий, але спокійний. Він зробив кілька публічних заяв: мовляв, “після вибуху переглянув свої погляди”, “можливо, десь перегнули”, “потрібна нова тактика, більш дипломатична”, “варто уникати крайнощів”.

Друзі слухали — і не розуміли. Противники — насторожились. Але Дорошенко… зацікавився.

Наступного дня через спільного знайомого Андрієві передали повідомлення:

> “Можемо зустрітись. Обговорити деякі речі. Без фанатизму.”

Андрій погодився.

Зустріч призначили у кафе неподалік Подолу. Андрій прийшов сам, але з диктофоном і камерою під сорочкою. У кишені – флешка, яка одразу після зустрічі мала бути передана юристам і журналістам.

Дорошенко вже чекав. Впевнений у собі. Зухвалий.

— Ну що, Андрію… Нарешті зрозумів, як працює система?

— Зрозумів, — сказав Андрій тихо. — І тепер хочу бути не просто її частиною. Хочу знати, хто нею керує.

І Дорошенко заговорив. Його слова — спокійні, ніби між своїми. Без страху. Без маски. Він говорив про “монолітівців”, про домовленості, про контролювання суддів, журналістів, навіть про виведення грошей через “гуманітарні програми”.

Андрій слухав. І записував.

Тієї ж ночі відео і аудіо були передані юристу “Гідності” та надійним християнським журналістам. Вранці воно вже було в ефірі. Інтернет вибухнув.

“Кріт у погонах. Ексклюзивне викриття від “Гідності”

“Поліція співпрацює з радикалами? Нові докази”

Дорошенка миттєво звільнили. Але… справу не відкрили. Система закрилась, як черепашка в панцир.

І тоді Андрій сказав Ігорю:

— Нам потрібно своє обличчя в системі. Хтось із наших має стати депутатом. Адвокатом. Офіцером. Бо зло — не тільки зовні. Воно сидить усередині. Його треба викорчовувати зсередини.

І в ту мить Ігор вперше задумався:

> Можливо, саме він?