Розділ 2 Слід шакала

Убивство Максима не давало спокою. Щось у цій справі було особисте. Це відчувалося на рівні інстинкту. Не для Коваленка — для тих, хто її організував. Так не вбивають просто через гроші або емоції. Це вбивство не виглядало як випадковість. Воно було… символічним. Показовим. Як вирок. Як попередження іншим, хто посміє піти проти правил гри, що їх хтось написав у тіні.

Наступного ранку Коваленко стояв під дверима клубу, де тренувався Гриневич. Не як поліцейський — як мисливець, що відчув слід. Сіре бетонне приміщення з облупленими стінами зустріло його холодом і неприязню.

— Знову поліція? — буркнув адміністратор у холі, навіть не піднявши очей від телефону. — Ми вже все розповіли. Ви що, по черзі ходите?

— Не поліція, — відповів Коваленко, не змінюючи тону. — Коваленко. Я не з тих, хто закриває справу за відсутністю перспектив.

Ці слова подіяли. Його впустили. Клуб дихав потом, старим залізом і амбіціями. Усе тут скрипіло — підлога, двері, навіть люди. Молоді хлопці озирались на нього нишком, ніби боялися, що сам погляд може накликати біду.

У кутку роздягальні стояв худорлявий хлопець із розбитим обличчям. Його звали Павло — спаринг-партнер Максима. Темні кола під очима, збиті кулаки, дивна суміш страху і провини на обличчі.

— Я був з ним останній раз на рингу, — тихо мовив він, навіть не підіймаючи голови. — Він тоді сказав: «Мене або зламають, або зітруть». Я думав, жартує...

— Знаєш, хто хотів його зламати?

Павло ковтнув слину, дивився в підлогу.

— Приходив якийсь чоловік. Говорив із Максимом після тренування. У нього був голос, як у викладача — спокійний, навіть приємний. Але очі… — хлопець затнувся. — Очі, як у шакала. Холодні. Сказав: «Третій раунд — падіння. Або впадеш на зовсім».

— І що відповів Максим?

— Усміхнувся. Спокійно, як завжди. І сказав: «Ніколи». Я тоді подумав — щось не так. Було в тому чоловікові… щось небезпечне. Наче він знав наперед, що буде.

Коваленко мовчки кивнув. З таких деталей будується картина. Потім попросив охорону показати записи з камер. Професійна система, нова, з резервним сховищем. Але частину вечора, саме той відрізок, коли приходив «шакал», було стерто. Не зникло — стерто. А це різниця. Хтось працював не абияк — цілеспрямовано. Це вже не випадковість. Це зачистка.

Увечері Коваленко їхав через півмісто до одного з небагатьох людей, кому довіряв у справі цифр і коду. Ігор Бершадський — експерт із кібербезпеки, колишній співробітник Служби. Людина з минулим і дуже коротким списком друзів. У цьому списку був і Коваленко.

— Оце ти знайшов роботу для пенсіонера, — хмикнув Ігор, приймаючи флешку з копією записів. — Гаразд, глянемо.

Через пів години на екрані зупинився кадр.

— Ага. Оце вже цікаво. Дивися. Гарно вдягнений, борода, шрам на лівій брові. Не схожий на спортсмена. Більше на когось, хто керує за лаштунками.

— Можеш вирізати кадри і дати мені крупний план обличчя?

— Без проблем. І ще… — Ігор нахилився ближче. — Це відео стерли не дилетанти. Там залишились залишки слідів — відлуння команд, як кажуть. Працювали не зсередини клубу. Через зовнішній канал. А це вже рівень серйозної структури.

— Тобто?

— Тобто — не один з ревнивих суперників. Це — хтось, хто має ресурси. Люди, доступ, прикриття. І якщо ти на них вийдеш — краще мати план «Б». І бронежилет.

Наступного дня Коваленко навідався до букмекерської контори, яка приймала ставки на бій. Маленький офіс із темним склом, кондиціонер, що ледве справлявся зі спекою, і молодий адміністратор із натягнутою посмішкою. Надто ввічливий, щоб не викликати підозри.

— У нас усе законно, — казав він, повторюючи як молитву. — Ніяких порушень, нічого підозрілого.

— Це добре, — спокійно відповів Коваленко. — Бо я з тих, хто якраз шукає підозрілі речі. І знаєш, що ще я люблю? Камери. У вас тут — чотири. Ти ж не заперечуєш, якщо я подивлюсь записи?

Хлопець вагався. Потім здався. Як і більшість, хто стикається з Коваленком.

На записі — знайоме обличчя. Той самий чоловік зі шрамом. Упродовж одного дня він зробив три ставки — усі на поразку Гриневича в третьому раунді. Підвищував суми, ніби був упевнений. Бо був упевнений.

Це був слід. Реальний. Живий. І дуже небезпечний.

Ввечері Коваленко сидів у своєму кабінеті. Тьмяне світло лампи, на столі — фото Максима, копії ставок, кадри з камер, пустий аркуш і повна тиша. Але в його голові вже складався пазл.

Гриневича не просто вбили. Його прибрали як символ, як загрозу, яку не вдалося купити. Його смерть мала послання: «Ось що буде з тими, хто не грає за правилами».

Коваленко відчував — якщо він піде далі, то втратить не тільки спокій. Можливо — і кар’єру. А може, навіть більше. Але він ішов не через посади чи обов’язок. Він ішов через совість. Через принцип, якому був вірний усе життя: правда має значення. Навіть коли її не хочуть чути.

І тепер він мав слід, що вів углиб — до тих, хто думає, що кожного можна купити. А кого не купиш — того зламаєш. А кого не зламаєш — зітреш.

Коваленко ще не знав, куди саме приведе цей шлях. Але він уже ступив на нього. І назад дороги не було.