Розділ 3 Тінь за шрамом

Минуло три дні. Три довгі, мов осінні ночі, дні, наповнені тишею, що скрипіла у вухах. За ці три дні Коваленко більше мовчав, ніж говорив. Навіть із тими, кому довіряв беззастережно. Він знав: одне необережне слово — і все, що вдалося зібрати, розсиплеться в порох. А справа вже давно не пахла пилом паперових протоколів — вона смерділа кров’ю, грошима і страхом. Таким, що змушує мовчати навіть тих, хто ще вчора вважав себе невразливим.

На екрані його ноутбука зависло зображення. Кадр з камери — чоловік із виразним шрамом над лівою бровою, в костюмі, що сидів бездоганно, мов друга шкіра. Його обличчя не було в базах поліції, не світилося в соцмережах, не фігурувало навіть у напівлегальних базах прикордонного контролю.

Привид.

— Усе, що я зміг витягнути, — сказав Ігор Бершадський, коли вони знову зустрілись у його підвалі, заваленому моніторами та жорсткими дисками, — це кілька кадрів з інших камер. Спортзали. Казино. Один вхід до ресторану, куди не потрапляєш без запрошення. І ще — кілька ставок, зроблених на різних платформах. Анонімно. Але все ж — по тих самих боях.

— Тобто, в нього є маршрут?

— Швидше — тінь маршруту. Він з’являється лише там, де пахне ставками й готівкою. І, що найцікавіше — не має жодної цифрової присутності. Ні профілю, ні пошти, ні навіть орендованого авто. Повна тиша. Це вже ознака дуже добре підготовленої людини. Або людини, яку готували спеціально.

— А номери телефонів?

— Один — "літаючий", змінюється щотижня. Другий — зареєстрований на юридичну фірму в ОАЕ. Без вказівки імені, тільки набір прокладок.

Коваленко потер лице, стиснувши щелепу. Це був не просто випадок. Це була система. Рука, що вбила Максима, не належала випадковому психопату. Вона була частиною складного механізму.

— Тобто, маємо привида. Але привида, який залишає ставки, шрами й трупи, — пробурмотів він.

Того ж вечора Коваленко зустрівся з Віталієм Вержбою — колишнім оперативником із важким поглядом, зашкарублими руками та куленепробивним інстинктом виживання. Тепер Вержба крутився у сірих зонах букмекерських тіней. Їхня зустріч відбулася в маленькій кав’ярні біля ринку — просте місце, де пахло кавою, сигаретами і недовірою.

— Знаю я цього типчика, — сказав Віталій, глянувши на фото. Його рука весь час лежала на коліні — там, де була кобура з "глоком". — Він не сам по собі. Працює на "Тихого".

— Це ім’я чи прізвисько?

— Це попередження, — буркнув Вержба. — Тихий — неформальний король боїв без правил у Києві. Але вже давно не в залі. Він — в офісі. Контролює бої, ставки, борги. Іноді — життя. Іноді — смерті. Тихий не говорить публічно. Але коли говорить — хтось зникає назавжди.

— Як на нього вийти?

— Ніяк. Його не шукають. Він сам тебе знаходить. Але якщо хочеш постукати в його світ, є один ключ. Гліб Дорошенко. Колишній боєць, зараз організатор підпільних боїв. Рекрутер. Хочеш у бізнес — ідеш через нього. Але не з любові. Ти або стаєш вигідним — або стаєш мертвим.

Два дні потому, після короткого візиту до "зони мовчання" — ангару, де йшли бої, про які не пишуть у новинах, — Коваленко стояв перед покинутим складом на околиці столиці. Ранок був сірим і порожнім. Але склад жив — охоронці стояли, мов кам’яні статуї. Бриті, як гільзи, і з поглядами, якими вчили мовчати.

— Я до Гліба. Від Максима Гриневича, — сказав він спокійно, але без пауз. Це був пароль. І виклик.

Один із охоронців глянув на нього довше, ніж слід було б. Потім повільно кивнув і жестом показав пройти. Усередині склад нагадував арену кінця світу — металеві балки, темне освітлення, ринг, оббитий старими канатами, запах поту, крові й гніву.

У центрі, на лаві, сидів чоловік із плечима, мов бетонні блоки. У роті — зубочистка. В очах — лід.

— Поліція? Журналіст?

— Слідчий. Без форми. І без ілюзій, — відповів Коваленко. — Я знаю: Максим не впав сам. Його прибрали. І я хочу знати — чому. І хто.

— А я хочу, щоб ти пішов. Живим. Це чесна угода, — кинув Гліб, не змінюючи пози.

— Є одне "але", Глібе. У мене вже є обличчя. І ставки. А тепер — ще й ти. Ти вирішуєш: говориш тут або в СІЗО. Але говорити доведеться.

Тиша. Важка, мов бетонна плита. Потім Гліб піднявся, підійшов впритул. Обличчя — на відстані удару.

— Знаєш, що буває з тими, хто копає надто глибоко?

— Знаю. Але ще не пробував. Можеш бути першим.

Гліб усміхнувся. Але то була не усмішка — радше спалах зубів перед укусом.

— Шукай Влада Крупу. Він був зв’язковим між Максимом і тими, хто вище. Зник за тиждень до бою. Якщо знайдеш його — знайдеш і Тихого. А якщо знайдеш Тихого… то сам розумієш.

Коваленко кивнув. Уже на виході почув за спиною:

— Якщо завтра тебе знайдуть у Дніпрі — я тебе не бачив.

Уночі він повернувся додому. У вікні — нічне місто, мертве, мов свідок, що не хоче нічого бачити. Лампочки на перехрестях мигтіли, ніби сигналили: “Зупинись”.

Але Коваленко не зупинявся.

У блокноті з’явилося нове ім’я: Влад Крупа.

Новий вузол. Нова тінь. І, можливо, новий ключ до всього.

Бо з кожним кроком ставало очевидно — це не просто розслідування. Це — бій. Без правил. І Коваленко вже в ринзі.