РОЗДІЛ 6 Пастка для мисливця

Коли двері ангару зачинились, Коваленко відчув — повітря стало важчим. Не від спеки. Від людей. Тут не було простих глядачів. Тут сиділи акули.

Променеві прожектори вихоплювали обличчя, але більшість залишалась у тіні. Міцні дорогі костюми, сигари, келихи з віскі. Вони не кричали — оцінювали. Для них бій був не видовищем, а інвестицією.

Андрій стояв біля сцени, наче охоронець. Але його очі працювали активніше, ніж будь-який об’єктив. Він уже впізнав двох: одного — радника в міськраді, іншого — власника забудовної компанії, що «виграла» всі тендери на реконструкцію. Обоє — раніше фігурували у справах, які загадково позакривалися. Тепер стало ясно чому.

Бій почався. Удар за ударом, крик за криком. Ставки оновлювались у реальному часі на великому екрані, а андроїдний голос дикторки оголошував коефіцієнти. Це було шоу для еліти. Але кров — справжня.

— Он він, — прошепотіла дівчина, що впізнала його. Вона стояла поруч, прикриваючись під виглядом асистентки одного з бійців. — В самому центрі, другий ряд. Світле волосся, шрам над бровою. Це він. Його називають "Тато".

"Тато"… Про нього ходили легенди. Начебто саме він створив цю систему боїв, залучивши кримінал, політику і великі гроші. Його справжнє ім’я ніхто не знав. Його обличчя не фігурувало в жодному інтерв'ю, але спрацювала мінікамера і він був зафіксований. Три секунди — і доказ був. Але цього було замало. Треба було добратися до доказів участі "Тата" в організації боїв — трансакцій, схем, людей. І головне — дізнатися, чи він замовляв убивство Влада і Макса.

Після фіналу Андрієві доручили супровід "важливого клієнта", який робив великі ставки на наперед визначені бої і він провів його туди і в зворотному напрямку без пригод. Далі мав вільний час, щоб визначити секретну кімнату. Це була, з броньованими дверима окрема квартира, захищена. Якщо пробратись — можемо отримати імена всіх замовників, список бійців і дані про фінансування, міркував собі Андрій. Але є охорона. І якщо я потраплю туди — назад дороги не буде.

— Ми прикриємо, — пообіцяв Ігор товариш, який допомогав Коваленку багато в чому. — Але маєш бути готовим… до всього сказав він.

Наступної ночі Андрій був уже у тому будинку. П’ятиповерхівка радянських часів. Непримітна. Вікна на третьому — затулені жалюзями. Один вхід. Двоє охоронців у машині. Один — всередині.

Він пройшов повз, наче п’яний. Впав біля входу, потім швидко встав, ніби хтось його кликав, і зник у темряві. Через 15 хвилин був уже на даху, зі спеціальним ключем, який йому підкинув один з "вдячних" бійців, якого він врятував від смерті попередивши про бій в якому його здали і він вчасно відмовився, зіславшись на здоров'я, не пройшовши комісією.

Через вентиляційну шахту він потрапив до комори, а звідти — в коридор. Квартира мала декілька кімнат, головна — зі стінами, обвішаними моніторами. Там сидів чоловік у капюшоні — айтішник з поганими звичками.

— Ти хто?! — закричав він, підскакуючи в кріслі.

— Просто нічний гість, — мовив Андрій і підніс палець до губ. — Не роби дурниць.

Через 5 хвилин усі дані були на флешці. Ще через 3 — Андрій уже тікав дахами, а позаду почулися постріли. Айтішник встиг натиснути тривогу.

На вулиці його чекав Ігор. Вони зникли раніше, ніж прибули "свої" — ті, хто мав зачистити їх.

Наступного дня вся мережа боїв опинилася під загрозою. Почались затримання. Але найголовніше — "Тато" зник.

Андрій знав — ,,Тато'' не здасться без бою. Але тепер ініціатива була в їхніх руках.

Він стояв біля могили Влада.

— Ми наближаємось. Тепер це не тільки помста. Це — справедливість.