РОЗДІЛ 7 Контрольний удар

Коли Андрій дивився у дзеркало, він все ще не впізнавав обличчя навпроти. Чужі риси. Чужі очі. Лише шрам на підборідді лишився – і наче якорем тримав його у справжньому житті. Решта – гра, роль, вигадка, за якою ховалася правда. Правда про Максима, якого вбили за відмову програти. І про Влада, знайденого мертвим в підвалі мов попередження.

І хоч усе почалося як помста, тепер це була місія. І місія мала ціну.

Дівчину звали Марта. Вона була молодою, десь двадцять два роки. Тонка, гнучка, але з поглядом, який видавав побачене пекло. Колись вона приходила на його тренування, коли ще була просто студенткою і хотіла себе захистити. А тепер — б’ється для п’яних глядачів, які ставлять на кров.

Вона мовчала про його справжнє ім’я. Але мовчання — крихке. І Андрій це розумів.

— Ти знаєш, що назад дороги не буде? — спитав він її в одному з темних коридорів підземного клубу.

— А вперед є? — відповіла вона стиха питанням.

Саме тоді він вирішив: витягне її. І навіть якщо доведеться ризикнути всім — не дасть їй загинути, як Максиму.

Підготовка до "Головного вечора" кипіла. Місце — секретний ангар за містом. Бій — між двома “легендами” тіньового рингу. Один із них, за чутками, бився в Африці, де на арені не завжди виживав переможець. Другий — колишній боєць спецназу, що “зник” з реєстрів.

Але справжній інтерес — не в бійцях. А в глядачах.

— Приїде сам Барс, — прошепотів Професор Андрію. — А ти знаєш, якщо він на місці — буде щось велике.

Барс. Міф. Легенда. Хазяїн. Саме він, за всіма чутками, керував системою боїв, вбивств, ставок і рекету. Саме він міг бути замовником вбивства Максима.

Андрій збирав сили. Через Марту, яку обіцяв врятувати. Через Влада, якого не встиг. Через Максима — якого зрадили і вбили.

Напередодні події він зустрівся з Ігорем у лісі.

— Ти близько, — сказав той. — У нас буде вікно — кілька хвилин після бою, коли Барс поїде. Ми зможемо його зафіксувати. Але тобі треба добути щось вагоме. Голос. Фото. Щось, що пов’яже його з цим.

— Добре, — відповів Андрій. — А дівчина?

— Заберемо. Але маєш вивести її сам. Ніхто, крім тебе, не знає облич. Ми не ризикуємо.

Вечір настиг мов гроза. В ангарі — натовп, напівтемрява, камери, гул голосів. Гроші текли рікою. На вході — автоматники, всі з прикритими обличчями.

Андрій стояв поряд із Професором, тримаючи напоготові маленький мікрофон у рукаві.

— Ось і він, — сказав Професор.

Барс з’явився тихо. Невисокий, щільний чоловік у чорному. Увійшов, нікого не вітаючи. Біля нього — двоє, один з яких не випускав руку з-під піджака.

Андрій зафіксував усе. Голос. Фігуру. Обличчя. Ризик був шалений.

— Цей пацан мав упасти, — почув він голос Барса. — У третьому. Я заплатив. А він — герой. Ну от і геройствує в землі. І той — друг його — копався. Але вже не копається. А цей Сердюк... якщо виявиться ментом — зробіть з нього фарш. Не ризикуйте.

Мікрофон спрацював. Слова були чіткі. Андрій зробив жест — все записано.

А тепер — втеча.

Він знайшов Марту у гримерці. Очі у неї були сповнені страху, але вона трималася.

— Тепер, — сказав він. — Ходи за мною, мовчки.

Вони йшли через службовий вихід. Все йшло гладко, поки не побачив їх один із охоронців. Крик. Уламки скла від постріла.

Андрій схопив Марту і кинувся в бік лісу, де мав чекати Ігор. Вони бігли під кулями, під небо, що наче палало від напруги. Марту поранило в плече, але вона не зупинилась.

Коли добігли — джип вже був поруч. Двері відкрились, руки втягнули їх у темряву.

— Ми їх маємо, — сказав Ігор у рацію. — Повторюю, маємо.

Наступного ранку Барса вже не було в країні. Але інтерпол знав, кого шукати.

Андрій сидів поруч з Мартою у лікарні. Вона тримала його за руку.

— Ти справжній, — сказала вона. — Не Сердюк. Не Коваленко. Просто... Людина.

Він усміхнувся.

— А людина — це найскладніша роль, — відповів він.

Але він ще не знав, що Барс залишив після

себе спадок. І що “останній раунд” ще не настав.