Останній раунд

Розділ 8 Межа без повернення

Куля, що зачепила Марту, пройшла крізь м’ясо й вийшла, не зачепивши кістки. Лікарі сказали: пощастило. Вона трималась, ніби нічого не сталося, але очі говорили інше. Вони горіли – не страхом, не болем, а тишею. Тією, що буває після вибуху. Коли навколо ще шум, ще хаос, але всередині — уже порожньо.

Андрій сидів біля неї, мовчки міняючи пов’язки. Його руки знали, що робити. Але серце — ні. Те, що почалося як операція, тепер набувало людських облич, і з кожним новим — йому ставало важче.

Поруч стояв Ігор.

— Ми перевірили ангар. Чисто. Вони вивезли все. Але запис у нас. Барс дав достатньо.

— І це зупинить систему?

— Ні. Але це вперше, коли вона здригнулась.

Ігор простягнув йому телефон. На екрані — повідомлення від заступника в МВС:

> “Є реакція. Барс утік, але не всі — за ним. Частина його людей залишилася. І хтось уже шукає тебе.”

Андрій знав. Це було лише питання часу.

---

Наступного дня, коли Марта вже могла трохи пересуватись, вони виїхали в притулок — старий монастир у горах, переобладнаний під центр для тих, хто хотів зникнути. Місце, про яке не писали в інтернеті. Тиша, якої не знайдеш у містах.

Марта не питала, куди їдуть. Вона просто тримала руку на його плечі, коли джип мчав гірськими дорогами.

— Я не вірю, що це справжнє життя, — прошепотіла вона. — Але якщо й так, я готова залишитись у цій вигадці.

— Це не вигадка, — відповів Андрій. — Це — початок.

---

Тим часом у Києві ситуація розгорталась.

Професор залишився в місті. Його завданням було “підняти хвилю”. Запис розмови Барса — це був ключ. Але ключ, що відкриває одразу кілька дверей. В тому числі — ті, за якими ховалися його друзі в політиці та судовій системі.

Журналісти отримали злив. Через підставну адресу, анонімно. Запис почав гуляти мережею. І хоч більшість не вірили, були й ті, хто впізнали голос. Імена з минулого спливали в новинах. Колишні бійці, померлі спортсмени, зниклі активісти — все, що заміталося роками, тепер виринало.

Але й Барс мовчати не збирався.

Через кілька днів після оприлюднення запису, вибухнула квартира, в якій раніше мешкав Ігор. Його там не було — лиш муляж камери і розряджений ноутбук.

— Вони почали, — сказав Ігор по захищеному каналу. — І це означає одне — ми на правильному шляху.

---

Марта швидко відновлювалась. Вона вже сама виходила на свіже повітря, спілкувалася з монахами, іноді навіть посміхалась. Але була річ, яку Андрій не міг ігнорувати — щоночі вона прокидалась у холодному поту.

Він знаходив її біля вікна, загорнуту в плед, із поглядом у ніч.

— Я бачила його очі, — казала вона. — Того, що стріляв. Він не хотів. Але й не вагався. Це було... мов натренована реакція. Ми для них — цілі. Не люди.

— Саме тому ми їх зупинимо, — тихо відповів він.

---

Тим часом у місті почались обшуки. Кілька клубів закрили. Деякі «спортсмени» зникли. Але головне — один зі старших охоронців Барса здався. Його знайшли в Польщі, під іншим ім’ям, і видали.

На допиті він назвав ще кілька прізвищ. І одне з них — КОСТЕНКО. Колишній підполковник, нині — керівник служби безпеки великого бізнесмена. Саме він, за словами свідка, “зачищав” сліди, в тому числі — тіло Влада, яке знайшли в підвалі.

Андрій почув це і зрозумів — наступна ціль.

— Це не про помсту, — сказав він Ігорю. — Це про справедливість. Влад був не просто “жертвою”. Він збирав дані. Він щось знав. І вони прибрали його саме через це.

— Добре. Але тепер інше — головне.

— Що?

Ігор показав фото. Там — нова подія. Новий бій. Нове ім’я в списках бійців. Ім’я, що Андрію не було байдуже.

— Це Настя, — прошепотів він. — Вона ж була дитиною…

— Їй вже вісімнадцять, — сказав Ігор. — І вона йде на бій, бо “має талант” — як каже агент.

Андрій мовчки стиснув кулаки.

Марта вийшла з кімнати й стала позаду.

— Хто?

— Дівчина, яку я колись тренував. Я її знав ще малою. Її брат помер у вуличній бійці. Вона залишилась одна.

— Ти підеш?

Він кивнув.

— І цього разу — без тіні. Без обману. Без псевдонімів.