Розділ 22 Тінь за лаштунками

Слава, як завжди, приходить із шумом, а правда — із наслідками.

Після оприлюднення відео з останнього бою Максима “Гідність” опинилася в епіцентрі шторму. Дзвінки не стихали навіть вночі — журналісти, волонтери, представники фондів, звичайні громадяни, які писали слова підтримки, просили допомоги, хотіли приєднатися.

Але Андрій знав — це лише вершина айсберга. Бо разом із хвилею захоплення прийшло й інше. Мовчання.

Повна тиша з боку офіційних структур. Жодної заяви від МВС. Жодного коментаря від прокуратури. Жодного кроку — навіть формального. А тим часом акаунти “Гідності” у соцмережах почали атакувати бот-мережі. У хід пішли звинувачення у фальсифікації, монтажі відео, зв'язках із “ворогами держави”.

Андрій сидів у своєму кабінеті, переглядаючи вже знайому справу Максима — як мапу старої рани. На столі лежала роздруківка: скан смерті, допити, покази — суха статистика, що приховувала живу трагедію.

— Вони або самі замовники, або ходять під ними, — буркнув він і кинув папери на стіл.

---Тим часом Ігор, втомлений, але наполегливий, копав глибше. Пролазив крізь цифрові хащі, ловив IP-мітки, розшифровував сигнали. І раптом натрапив на ще один зашифрований файл. Назва — GOLIATH.

— Звучить, як щось велике, — сказав він, не зводячи очей з коду.

Розшифрувати вдалося лише частково. Але цього вистачило, щоб викликати мороз по шкірі. У середині — фрагмент листування між двома невідомими. Обережні формулювання, але між рядками читалось усе: "Організація М", "усунення Максима", "домовленість не виконано".

Андрій знав — це був ключ. Недостатній для суду, але достатній, щоб вийти на стежку.

Він набрав номер, який давно зберігав у пам’яті, але не використовував.

— Сашко “Груз”? Це Андрій Коваленко. Треба побачитись.

---Зустрілись уночі — на покинутому гаражному кооперативі на околиці міста. Під ногами хрустіло бите скло. Пахло бензином і вогкістю. Сашко був старший, за Андрія і Андрій його пам’ятав: сивий, кремезний, з очима, які бачили більше, ніж будь-хто мав би бачити.

— “Організація М”? — пробурмотів він, після того як побачив файл. — Це “Моноліт”. Старий клуб, який став імперією. Починали зі ставок на бої, потім пішли далі: легалізація, спорт, політика. У них свої прокурори, свої копи, навіть свої церкви.

— Хто головний?

Сашко затягнувся цигаркою.

— Пан Костянтин Ігорович. Голова федерації боксу. Той самий, що на обкладинках журналів. Любить говорити про “честь” і “націю”.

Андрій відкинувся назад. Це ім’я давно крутилось у його голові, мов дзвін, що не замовкав.

— І Максим…?

— Був для нього кісткою в горлі. Відмовився “грати за правилами”. Йому пропонували гроші, машину, навіть квартиру. А він — ні. “Я сам собі вартість знаю”, — казав. І ось маєш.

---Андрій знав, що поліція нічого не зробить. Але в них був Ігор. І був Сашко. А ще — сміливість.

Вони влаштували пастку. Через підставного “тренера” організували зустріч із Костянтином Ігоровичем — нібито для “домовленості” щодо бою нового “таланту”. Все знімалося прихованими камерами, звук писався з трьох мікрофонів, навіть температура обличчя записувалась теплокамерою.

— І пам’ятай, — сказав той “тренер” у фіналі зустрічі, — хлопець не хоче програвати. Каже, хоче чесно.

Костянтин Ігорович засміявся, підняв келих і сказав:

> — Не хоче грати за нашими правилами? Отримає, як той Максим.

Пауза.

— Ви ж бачили, чим усе закінчилось. А тут навіть рефері нічого не помітив.

І все.

---Запис вийшов у мережу о третій ночі. Без попереджень, без анонсів. Його поширили волонтери, журналісти, блогери. До ранку — мільйон переглядів. До вечора — три.

Телебачення мовчало. Але народ — ні.

Наступного дня до офісу “Гідності” не прийшли податківці. Прийшли нові волонтери. Студенти. Колишні спортсмени. Жінка з дитиною. Старий ветеран, що сказав: “Я бачив неправду у всьому житті. Але це — правда”.

І серед них — хлопець, із розбитою губою, синцями під очима, але з поглядом, який не клипає.

— За Максима, — сказав він, просто стиснувши Андрієві руку.

Андрій кивнув. Він більше не боявся. Бо знав — це не просто історія. Це не просто організація. Це — рух.

І кожен, хто колись відмовився падати — навіть якщо впав — ставав частиною сили, яку вже не зупинити.

> Бо правда — це не удар.

Це весь останній раунд.

І ми в ньому — не просто б’ємось. Ми стоїмо. До кінця.