Розділ 21 Неначе останній раунд

Після шторму настала тиша. Осінь сіла на місто вогким плащем: листя липло до тротуарів, небо висіло низько, здавалося, торкаючись дахів. У дворі “Гідності” шелестіло граблями, волонтери чистили клумби, заносили пальне для генератора, що гудів у кутку — енергетики обіцяли відключення.

Андрій повертався з допиту. Ще один — за сфабрикованими заявами про “наклеп на честь і гідність громадян”. Звинувачення були сміховинні, але надто настирні. Втомлений, з холодом у плечах і тиском у скронях, він майже не звернув уваги на голос.

— Андрію! — крикнув Ігор, молодий айтішник, що допомагав “Гідності” з цифровою безпекою.

— Щось зламали?

— Ні. Але знайшов... щось. Дуже серйозне. — Ігор знизив голос. — Це стосується Максима.

---Вони зайшли у серверну. Невелике приміщення, завішане кабелями, блимаючими роутерами і запахом пилу. На екрані ноутбука Ігор відкрив темний браузер — зашифрована мережа, до якої простим користувачам не дістатись.

— Я моніторив канали, через які вкидають дезінформацію. Один сервер видав незашифрований кеш. Там був файл. Назва: “Останній раунд”.

Ігор натиснув play.

Камера хиталась. Нерівне зображення боксерського залу. Глядачі в напівтемряві, над рингом лампа блимає. У центрі — Максим Гриневич. М’язистий, зосереджений. На обличчі — синці, але очі — живі, рішучі. Його суперника видно лише частково, більше — спину. Але голос за кадром лякає:

> — Упади! Третій раунд, чуєш?! Падай, бо буде гірше!

Максим хитається. Але стоїть. Його губи ворушаться.

> — Ніколи... Я не продаюсь.

Удар. Ще. І ще. Максим падає. Його тіло розтягується на ринзі, як хрест. Ніхто не поспішає до нього. Тиша. І чиясь рука неспішно закриває об’єктив.

---Андрій дивився на екран, не кліпаючи. Руки тремтіли.

— Ти впевнений?

— Перевірив цифрові мітки. Це справжнє відео. Зроблене неофіційно. Хтось із "їхніх" знімав. Можливо — для контролю. Чорний архів.

— Ми маємо діяти.

— Я вже запустив слід. IP вів на Львів. Хтось виклав це через проксі, але витік — там. А ще я дізнався, хто міг знімати. Ім’я — Крупа. Технік, який працював на трансляції того бою.

---Увечері Андрій сів у потяг до Львова. Дорога була довгою, сірою, вікна парували, мовчали. У місті його зустрів колега-журналіст:

— Крупа? Після бою зник. Але ходять чутки, що знімає весілля десь на Сихові. Працює “в чорну”.

Андрій знайшов його в ангарі — закинута промзона, поруч — ліхтарі не горять. Крупа — низький, із залисинами, нервово курить, не дивиться в очі.

— Ви з “Гідності”? Мені сказали — якщо про це хтось згадає, краще емігрувати. Максим був героєм, але він перешкоджав великим людям.

— У нас є відео. Ми не боїмося. Але нам треба більше.

Крупа мовчки витягнув флешку:

— Тут усе. Повний бій. І те, що було за кулісами. Я знімав на мобільний — на свій страх і ризик. Якщо мене приберуть — копія є у двох друзів. Зроби це правильно, брате.

---“Гідність” працювала цілодобово. Юристи перевіряли кожен кадр. Айтішники обробляли відео. Команда писала сюжет.

Четвертого дня — прямий ефір. Національний канал. Головна передача прайм-тайму.

На екрані — обличчя Максима, слова, удари, падіння. І коментар Марти:

> — Це був не бій. Це — показова страта. За те, що він не продався. За те, що був справжнім.

-В--У країні вибухнув резонанс. Соцмережі пульсували. Тисячі коментарів: “Максим — наш герой!”, “Я не продаюсь!”, “Гідність — жива!”

До поліції надійшли нові заяви. Адвокати родини вимагали поновлення слідства. Один із народних депутатів відкрито заявив про політичне прикриття цієї справи.

На вулицях міст з'явились плакати з обличчям Максима. Молодь організувала марш. Вони несли гасла:

> “Максим не впав. І ми не впадемо.”

---АЬндрій вийшов на балкон офісу. Дощ прошивав вулицю. Місто мовчало, але було наповнене силою.

— Це ще не кінець, — сказав Ігор, стаючи поруч.

— Ні, — відповів Андрій. — Це схоже на останній раунд. Але він — наш.

> Бо той, хто не зрадив себе, ніколи не програє.

> Навіть коли падає — він встає. І змінює світ.