Розділ 19 Поклик темної сторони

Ростислав був тим, кого інші називали «мотором системи». Його знання в економіці й аналітиці дозволяли “Гідності” не лише виживати, а й рости — навіть у найтемніші часи. Він умів обчислити вигоду від кожної копійки, розкласти на блоки навіть найзаплутаніший грант, переконати донорів, що їхній вклад — не даремний. Молодий, зібраний, стильний — він був майбутнім, яке говорило мовою цифр, але вірила в серце.

Саме він запровадив платформу фінансової прозорості для “Гідності”. Саме він придумав моделі розподілу допомоги, які дозволяли охоплювати більше сімей. Його поважали, слухали, з ним радились. Навіть Андрій не раз казав:

— Якщо “Гідність” — це серце і дух, то ти, Ростиславе, — її розум.

Але з кожним викриттям, з кожною розголошеною схемою, коли система скрипіла і кидала уламки, навколо зʼявлялися ті, хто хотів повернути хід подій. Ті, кому «Гідність» псувала життя. І вони вирішили: якщо не можуть зламати, треба… купити.

---Спочатку це були просто повідомлення: “Привіт, можна поспілкуватися?”, “Маємо цікаву пропозицію співпраці”, “Ми — за спільне благо”. Ростислав ігнорував, іноді з гумором показував Андрієві.

— Бачиш, навіть кримінал вчиться писати листи чемно, — сміявся.

Та згодом повідомлення стали настирливішими. Телефонували навіть вночі. Пропонували зустрічі — «неформальні, довірчі, за кавою». Він і далі відмовляв. Аж поки одного разу не погодився. Просто, щоб розставити все по місцях.

Зустріч відбулась у ресторані на даху. Місце було вибране не випадково — розкіш, краєвид, тиша, а головне — ізольованість. Навпроти сидів гладкий чоловік у костюмі, обличчя якого не раз зʼявлялось на фото із забудовниками, депутатами, “соціальними проектами”.

— Ростиславе, ми стежимо за вами давно. Ви — розумний. І ви ж самі бачите: цей шлях, на якому ви з Андрієм, — він не веде до перемоги. Він веде до стіни. До крові. До саморуйнування.

Ростислав мовчав.

— Ми не говоримо про зраду. Ми говоримо про напрям. Ви лишаєтесь у “Гідності”, але спрямовуєте діяльність у менш конфліктні теми. Соціальні кампанії, екологія, навіть підтримка культурних ініціатив. Все легше. Спокійніше. І вигідніше.

— І жодного слова про корупцію, правда?

— Просто... трошки менше. Не все відразу. Світ не змінюється за одну ніч.

Під кінець зустрічі перед ним поклали конверт. Той не торкнувся його.

— Подумайте. Ми не вороги. Просто ті, хто розуміє, як грає світ.

---

Ростислав не сказав про цю зустріч нікому. Повернувся в офіс як завжди, але щось у ньому змінилось. Він частіше мовчав. Його погляд був похмурим. І навіть Андрій відчув це.

— Щось не так, Ростиславе?

— Ні, просто втома.

Але згодом він почав пропускати зустрічі. Уникав участі у нових ініціативах. І коли на нараді голосували за запуск розслідування корупції в теплокомуненерго, Ростислав — єдиний — утримався.

Після наради Андрій зупинив його біля дверей:

— Що відбувається?

Ростислав подивився в підлогу.

— А якщо все це — марно? Якщо ми лише тикаємось у гіганта, що ніколи не впаде? Якщо люди, яким ми допомагаємо, завтра все одно проголосують за злодія, бо той їм роздав гречку?

— Ми не для перемог починали, Ростиславе. Ми починали — щоб залишитися людьми. Якщо вони не зміняться — ми маємо лишити їм хоча б світло. Приклад.

---У ту ніч Ростислав не спав. Він сидів у залі Будинку культури, сам, у темряві. Перед ним лежав той самий конверт, вже відкритий. Там було рівно 10 тисяч доларів. І коротка записка:

> “Це лише початок. Ми віримо в тебе.”

Він довго дивився на неї. Потім встав, вийшов надвір. Запалив вогонь у бочці, куди зазвичай викидали зношені банери і старі брошури. І вкинув туди конверт. Дивився, як горять папери, як плавиться обгортка від грошей. І разом з димом зникала спокуса.

---Зранку він прийшов першим. З чашкою кави, втомленим обличчям і поглядом, який знову горів.

— Нам треба перезапустити фандрейзингову платформу. І зробити прозорий реєстр заявок. Я вже маю чорновик, — сказав він, не піднімаючи очей.

Андрій підійшов, нічого не питаючи. Просто поклав руку йому на плече. Поглянув в очі.

— Ти повернувся.

Ростислав ледь усміхнувся:

— Так. І цього разу — назавжди.

Бо найбільша зрада — це зрада себе. А найбільша перемога — перемога над собою