РОЗДІЛ 14 Продані діти

Інформація з’явилася, як грім серед ясного неба. Не через офіційні канали, не внаслідок журналістського розслідування, а від звичайної жінки, що тремтячими руками тримала тонку, пом’яту папку.

Її звали Лариса. На вигляд — трохи за сорок. Очі втомлені, волосся зібране в недбалий пучок, пальці — затиснуті на краях папки так, ніби вона тримала не документи, а власну душу.

— Моя племінниця зникла, — сказала вона Марті, яка особисто вийшла її зустріти. — Вона жила в інтернаті. Мені сказали, що її "оформили". Але куди? І хто? І навіщо? — голос Лариси зривався. — Всі мовчать. Мені натякнули, що вона могла потрапити за кордон. Але офіційно — ніякої інформації.

Марта мовчки провела її до кабінету. Прийомна зала, де зазвичай кипіла робота, завмерла. Навіть Ігор затих, коли побачив обличчя Лариси. А воно було — як вічність. Вічність без відповіді.

---На столі — папка. У ній — довідки, фото, розписки. Документи, що суперечили одне одному. Дані “опікунів”, які зникали з реєстрів, підписи, що не збігалися, виписки, завірені печатками, яких не існувало.

Юрист Тарас довго мовчав, гортаючи сторінку за сторінкою. Потім підняв погляд:

— Це не один випадок. Це — система. Мережа. Тут усе: чиновник з органів опіки, суддя, двоє лікарів, підписант із прикордонної служби. Виглядає, як ідеально побудована схема. Але це — злочин.

Андрій мовчки слухав, притискаючи пальці до столу. Коли Тарас закінчив, він підвівся:

— Це не просто корупція. Це — торгівля дітьми. Це — війна проти людяності. Хтось уже втік за кордон. Але дехто ще тут. І ми їх викриємо. Зі свідками. Зі схемами. І публічно.

---Робота тривала три тижні. Без перерв. Без вихідних. Вони організували все: від стеження й записів розмов — до аналізу архівів інтернатів за останні п’ять років. Поспілкувалися з десятками колишніх вихованців, із батьками, з охоронцями, навіть зі санітарками.

Кожен день — новий ланцюжок доказів. Кожен день — ще один жах.

— Я бачила, як їх забирали, — сказала одна з прибиральниць інтернату. — Їм казали: “Вас удочерили”. А потім ті діти — зникали. Навіть фотки з альбомів виймали.

Було важко. Було боляче. Але вони знали — не можна зупинитись. Бо кожна доба могла коштувати ще одного життя.

---День публікації. У великій залі офісу «Гідності» не було вільного місця. Журналісти. Волонтери. Анонімні свідки. Депутати, які ще вчора не хотіли чути — тепер самі прийшли.

Марта вийшла першою. На екрані — схема. Лаконічна, точна, без прикрас: від чиновника до підпису на закордонному паспорті дитини. Далі Тарас вивів відео. Там — момент передачі грошей. Чиновник, усміхнений, ховає конверт у внутрішню кишеню. Коментарів не потрібно.

Потім на екран вивели свідка — зміненим голосом.

— Я допомагав їм оформлювати документи. Мені платили за мовчання. Але я більше не можу мовчати.

У залі стояла напружена тиша. Ніхто не ворушився. Лише світло ламп, що мигтіло на вологих очах глядачів.

---Наступного дня — перші затримання. Суддя. Працівниця відділу опіки. Фальшивий лікар. Але разом із цим — перші погрози.

— Вам ще шкода стане, що полізли не туди, — прочитав Андрій у листі, підкинутому на вхідну ручку дверей.

Вікно у кабінеті Марти розбили каменем з папірцем усередині: «Заткнись».

Але ніхто не злякався.

Бо коли ти одного разу врятував дитину — ти більше не можеш мовчати.

---Минуло два місяці. Ларисі зателефонували. Її племінниця знайшлася. Жива. В одній із країн Балтії. Під чужим ім’ям. У родині, яка, як виявилося, теж була обманута.

Завдяки міжнародному тиску, який ініціювала «Гідність», дівчинку вдалося повернути. Вперше за рік вона обійняла тітку й заплакала. Без слів. Просто — від того, що це кінець кошмару.

І ще п’ятеро дітей були врятовані. До того, як їх вивезли. До того, як їх «оформили». До того, як світ остаточно відвернувся від них.

---Увечері, коли всі розійшлись, Андрій сидів на самоті. В руках він тримав фотографію тієї самої дівчинки — темноволоса, з серйозним поглядом. Дитина, яку він ніколи не бачив на власні очі. Але за яку боровся так, наче це була його донька.

Він сидів довго. Дивився в її очі. І нарешті прошепотів:

— Вартувало.

Його голос загубився в тиші. Але у вікно вже стукав світанок. А значить — попереду був новий день. Новий бій. І нова надія.