Розділ 10 Остання маска

Барс зник. Не залишивши ні тіла, ні остаточного сліду. Але його вплив залишився, як чад у легенях. Він тлів у залах судів, у затягуваннях справ, у дивних “технічних помилках” прокурорів і раптових відводах слідчих. І що важливіше — він залишив страх. Страх діяти. Страх говорити. Страх навіть думати.

Андрій відчував це на кожному кроці. Ігор теж. Тиша навколо них стала глухішою, але це не була тиша миру — це було затишшя перед бурею. Змії поповзли у глибші щілини.

— Ми його не знищили, — сказав Андрій, вдивляючись у карту зв’язків, яку вони з Ігорем оновлювали щодня. — Ми просто зірвали маску з одного із багатьох. І він встиг передати кермо. Хтось залишився — вищий, хитріший.

— Думаєш, у нас є шанс дістати його?

— Є. Один. Але тільки якщо він вийде на світло сам.

Вони вирішили зіграти ва-банк. Запустити в інформаційний простір «витік»: що Андрій Сердюк, екс-капітан спецпідрозділу, володіє повним досьє на злочинну мережу, яка діє в державних структурах. Офіційно: готується передача всіх матеріалів міжнародній журналістській спільноті. Не в якусь газету, а прямо — в розслідувальну комісію при Раді Європи. І не копії — оригінали: відео, зливи рахунків, дані про офшори, номери рахунків, зафіксовані переміщення готівки, переговори.

Це була спроба змусити головного вийти з тіні.

День передачі.

Буденна на вигляд конференц-зала в центрі Києва. Білі стіни. Скляні двері. Запах кави і тонера. Але під зовнішнім спокоєм — тріщала напруга. Навколо зібралися десятки людей. Камери світових телеканалів. Журналісти, деякі — з виразами невіри, інші — з азартом хижаків. Посилена охорона. В кутах зали — снайпери спецслужб. Хтось зі сцени з’ясовував, чи працює мікрофон. Але справжнє дійство мало відбутися не тут.

Андрій тримав у руках невелику сріблясту флешку. Вона нічим не вирізнялась — звичайний гаджет. Але в її пам’яті були десятки гігабайтів — правда, яку вже неможливо зупинити.

О 13:42 на задній камері було зафіксовано темне авто без номерів. Броньоване. З нього вийшов чоловік у сірому пальті, капелюсі та сонцезахисних окулярах. Його не зупинили. Всі, хто мав інструкції, знали: якщо він прийде — не чіпати. Бо над ним — ще досі хтось стоїть.

Андрій побачив його першим.

Генерал Степан Висоцький. Колишній радник президента, багаторічний “тіньовий куратор” без офіційної посади. У минулому — герой війни. У сьогоденні — символ системи. Його боялися більше, ніж міністра оборони.

— Ви помилилися, капітан, — тихо мовив Висоцький, коли зайшов до кімнати переговорів. Його голос був спокійний, майже втомлений.

— Ні, — відповів Андрій. — Я просто вибрав. Бути людиною.

— У цій країні — це розкіш.

— А правда — це зброя.

Він натиснув кнопку на планшеті.

Екран засвітився. У прямому ефірі пішла трансляція — скриншоти рахунків, витяги з переписок, записи прослуховувань, вивантаження офшорів, переліки компаній-прокладок. Але головне — голос. Жінка, свідок, яка колись була кур’єркою чорної каси, дала покази. Її слова — звучали в ефірі.

“Гроші приходили через Барса. Але в кінці завжди був він. Сірий. Він давав команди. Він вирішував, кого садити, а кого — покривати…”

На обличчі Висоцького зникла усмішка. Його очі, завжди холодні, на мить затремтіли.

— Думаєш, ти виграв?

— Я лише натиснув старт. Далі — інші.

До кімнати увійшли бійці. Спецгрупа внутрішньої безпеки. Уніформа без відзнак. Але наказ — був чіткий. Висоцький не пручався. Вперше за багато років він був не над законом — а під ним.

Ввечері Андрій ішов довгим коридором лікарні. Тут пахло ліками, сечею і надією. Марта все ще відновлювалась після отруєння. Її тіло повільно приходило до тями, але душа — вже боролася.

І тут — звук кроків за спиною.

— Ви — Сердюк? — запитав незнайомець. Чоловік у костюмі, років тридцяти п’яти, в окулярах.

— Так. Хто ви?

— Моє ім’я Коваленко. Я з групи, яка ще залишилась. Нас небагато. Але ми — не мовчимо. І ми бачили, що ви зробили.

Він витягнув з кишені невеликий металевий жетон. На ньому — напис: “Служба внутрішньої правди”. Новий підрозділ. Ще без офіційної структури, але вже з місією.

— Ми хочемо, щоб ви приєднались. Ви — стали символом. А символам вірять. Особливо ті, хто втратив усе.

Андрій мовчки взяв жетон.

— Подумайте. Ми не вимагаємо. Ми пропонуємо.

--- Пізніше, у палаті, він сидів поруч із Мартою. Її очі були відкриті. Вона тримала його за руку. Перший раз за довгий час — без тремтіння.

— Це був кінець? — спитала вона, стиха.

Андрій дивився у вікно. За склом гуло нічне місто. Але всередині — було тихо.

— Ні, — відповів він. — Це був лише початок.